Більше Філіп нічого не чув про Мілдред. Вона розчинилася в безмежному морі безликих мешканців Лондона.
81
На початку зимового семестру Філіп почав працювати в амбулаторії. Там було троє помічників терапевта, кожен із яких лікував хворих двічі на тиждень, і Кері записався на практику до доктора Тайрелла. Студенти його любили і змагалися за право допомагати йому. Доктор Тайрелл був високим худорлявим чоловіком тридцяти п’яти років, із маленькою головою, коротким рудим волоссям, виразними синіми очима і яскраво-багряним обличчям. Розмовляв він грамотно, приємним голосом, полюбляв жарти і не надто переймався тим, що відбувалося навколо. Тайрелл був успішним чоловіком, мав велику практику-консультацію і сподівався отримати лицарський титул. Завдяки спілкуванню зі студентами і бідняками він звик розмовляти поблажливим тоном, а завдяки постійному контакту з хворими набув бадьорої зверхності здорової людини, яка серед лікарів-консультантів стає професійною звичкою. Пацієнти почувалися хлопчаками, котрих сварить шкільний учитель: їхні хвороби були якоюсь сміховинною неслухняністю, яка радше смішила, ніж дратувала.
Студентам слід було щодня навідуватися до амбулаторії, читати історії хвороб і всотувати всю можливу інформацію, але в ті дні, коли Філіп працював помічником, його обов’язки були конкретнішими. Тоді амбулаторія у шпиталі Святого Луки займала три суміжних приміщення й мала велику темну приймальню з масивними кам’яними колонами і довгими лавицями. Отримавши опівдні «талони», пацієнти чекали тут своєї черги; вони сиділи довгими рядами, тримаючи в руках слоїки і пляшечки; дехто був убраний у лахміття і брудний, а дехто виглядав досить пристойно; сидячи у сутінках, чоловіки і жінки різного віку та діти справляли дивне й моторошне враження. Вони нагадували похмурі малюнки Дом’є[277]. Усі кімнати були пофарбовані однаково — у кораловий колір — і прикрашені високими панелями з червоного дерева. Усередині пахло засобом для дезінфекції, а після обіду до нього додавався різкий сморід людського тіла. Перша кімната була найбільша, посередині стояв стіл і офісний стілець для терапевта, а обабіч них вишикувалися два менших і нижчих столики: за одним сидів лікар зі шпиталю, а за другим — помічник, який записував перебіг дня у книгу. Це був величезний гросбух, у який занотовували ім’я, вік, стать і професію пацієнтів, а також діагноз хвороби, яка їм дошкуляла.
О пів на другу приходив лікар, що працював у шпиталі, дзвонив у дзвоник і наказував швейцару привести пацієнтів, які вже приходили раніше. Таких зазвичай виявлялося чимало, і слід було оглянути якомога більше, перш ніж о другій прийде доктор Тайрелл. Лікар, із яким познайомився Філіп, був невисокий рухливий чоловічок, твердо переконаний у власній важливості: до помічників він ставився зверхньо і відверто обурювався панібратським ставленням старших студентів, які були його однолітками і не виказували поваги, якої, як йому здавалося, вимагала його чинна посада. Він займався історіями хвороби, а студенти допомагали йому. Пацієнти текли невпинною рікою. Спочатку кликали чоловіків. Здебільшого вони страждали від хронічних бронхітів, «огидного кашлю, що аж скручує». Один чоловік підходив до лікаря, другий — до помічника, і віддавали свої талони: якщо справи йшли добре, на талонах писали «Повт. 14», і вони зі своїми склоїками й пляшечками йшли до аптеки, де отримували ліки ще на два тижні. Дехто із завсідників намагався затриматися, щоб його оглянув сам консультант, але таке траплялося рідко; зазвичай для огляду залишали лише трьох чи чотирьох хворих, чий стан викликав занепокоєння.
Доктор Тайрелл у жвавому настрої рвучко заходив до кабінету. Він трохи нагадував клоуна, котрий вистрибує на арену цирку з вигуком: «А ось і ми!» Здавалося, увесь його вигляд каже: «Який сенс у цих хворобах? Я вас швиденько вилікую». Лікар сідав, запитував, чи чекають на нього старі пацієнти, швидко оглядав їх, примруживши очі, а обговорюючи симптоми, не забував пожартувати (над його жартами від душі реготали всі помічники, а лікар зі шпиталю теж сміявся, але засудливо зиркав на практикантів, наче вважаючи, що їм веселитися не годиться), зауважував, що погода сьогодні чудова чи спекотна, а потім дзвонив швейцарові і просив привести нових пацієнтів.
Вони заходили по черзі й підходили до стола, де сидів доктор Тайрелл. Це були літні чоловіки, молоді чоловіки й чоловіки середніх років, здебільшого робітники: вантажники з доків, візники, трудяги із заводів, шинкарі; однак деякі були охайніше вбрані і, вочевидь, займали вищу посаду — начальника, продавця, службовця чи когось такого. На таких людей доктор Тайрелл дивився з підозрою. Часом вони вбиралися в потертий одяг, намагаючись видати себе за бідняків; але лікар мав натреноване око і запобігав тому, що вважав шахрайством; іноді він відмовлявся оглянути тих, хто, на його думку, міг добре заплатити за медичну допомогу. Найчастіше обдурити його намагалися жінки, але вони діяли значно незграбніше. Могли вдягнути пальто і спідницю, що вже перетворилися на лахміття, але забували зняти з пальців каблучки.
— Якщо ви можете дозволити собі носити прикраси, то можете дозволити й лікаря. Цей шпиталь — благочинна організація, — казав доктор Тайрелл.
Він віддавав назад талон і кликав наступного.
— Але я маю талон.
— Мене ваш талон анітрохи не цікавить, йдіть собі. Ви не маєте права приходити й красти час, необхідний справжнім біднякам.
Пацієнтка, розгнівано насупившись, похмуро йшла геть.
— Вона неодмінно напише листа в газету про неподобства у лондонських шпиталях, — усміхаючись, припускав доктор Тайрелл, брав наступний папірець і проникливо дивився на хворого.
Здебільшого пацієнти вважали, що шпиталь — державна установа, яку вони утримують своїми податками, і приймали медичну допомогу як належне. Гадали, що терапевту, котрий витрачає на них свій час, платять мільйони.
Доктор Тайрелл давав кожному зі студентів оглянути одного хворого. Помічник відводив пацієнта до однієї з внутрішніх кімнат (вони були меншими, і в кожній стояла кушетка, накрита чорним покривалом із кінського волосу); там він ставив різноманітні запитання, слухав легені та серце, пальпував печінку, записував усе в лікарняний бланк, подумки ставив діагноз, а потім чекав, поки прийде доктор Тайрелл. Закінчивши оглядати чоловіків, той заходив у супроводі натовпу студентів, а помічник читав йому те, що дізнався. Терапевт ставив кілька запитань, а потім сам оглядав хворого. Якщо можна було почути щось цікаве, він дозволяв студентам скористатися стетоскопами: часто можна було побачити хворого з двома-трьома пристроями на грудях і ще кількома на спині, а інші майбутні лікарі нетерпляче чекали своєї черги. Хворий стояв серед них трохи розгублено, але йому завжди подобалося опинитися в центрі уваги; він знічено слухав, як доктор Тайрелл розпинається про його випадок. Кілька студентів ще раз слухали його, щоб розпізнати описані лікарем шуми чи хрипи, а потім хворому дозволяли одягнутися.
Оглянувши різноманітних хворих, терапевт повертався до великого кабінету і знову сідав за стіл. Він запитував у студента, котрий опинявся поруч із ним, що б той виписав останньому пацієнтові. Студент називав кілька ліків.
— Справді? — перепитував доктор Тайрелл. — Що ж, це принаймні щось новеньке. Не думаю, що ми поспішатимемо.
Після цих слів студенти завжди сміялися, а терапевт, радіючи власному непересічному гумору, виписував зовсім не те, що пропонував студент. Якщо їм траплялися два абсолютно однакових випадки і студент пропонував другому хворому такі ж ліки, як першому, лікар вправлявся у неабиякій вигадливості й виписував щось інше. Іноді, знаючи, що аптекарі працюють не покладаючи рук і віддають перевагу готовим лікам чи добре відомим у лікарні мікстурам, які пройшли перевірку часом, чоловік розважався, виписуючи вигадливі рецепти.
— Задамо аптекареві задачу. Якщо ми завжди виписуватимемо
Студенти реготали, а лікар, задоволений своїми жартами, обводив їх поглядом. Потім він знову брався за дзвіночок, і коли швейцар зазирав у двері, казав: