Чоловік кинув на Філіпа погляд, який раніше змушував юнака почуватися жахливо обмеженим. Здавалося, цей погляд наскрізь бачить усі його примітивні думки. Гаразд, ви погодилися з очевидним, то хіба є сенс із цього приводу ще щось казати? Філіп завів розмову про інше.
— Коли ви збираєтеся повернутися до Парижа?
— Я не збираюся повертатися до Парижа. Я збираюся померти.
Природність, із якою Кроншоу це оголосив, нажахала Філіпа. Він вигадав чимало відповідей, але всі слова здавалися марними. Кері розумів, що Кроншоу помирає.
— То ви збираєтеся оселитися в Лондоні? — незграбно перепитав він.
— А який мені зиск із Лондона? Я тут наче риба без води. Тиняюся людними вулицями, всі мене штовхають, і здається, наче потрапив до міста мертвих. Я відчував, що не зможу померти в Парижі. Хотів піти з життя серед земляків. Не знаю, що це за прихований інстинкт урешті-решт повернув мене додому.
Філіп знав про жінку, з якою жив Кроншоу, та двох замурзаних дітлахів, але чоловік ніколи не заводив про них бесіду, тож Кері не хотілося торкатися цієї теми. Утім, було цікаво, що з ними сталося.
— Не знаю, чому ви весь час говорите про смерть, — сказав він.
— Кілька років тому, взимку, я хворів на запалення легень, і лікарі казали, що лише диво допомогло мені одужати. Виявилося, що я страшенно чутливий до цього захворювання. Наступного разу воно мене вб’є.
— Ох, що за нісенітниці! Усе геть не так погано. Варто лише трохи поберегтися. Чому б вам не кинути пити?
— Тому що я не хочу. Людина може робити все, що завгодно, якщо готова відповідати за свої вчинки. Ви так жваво пропонуєте мені кинути пити, а це єдине, що в мене залишилося. Як гадаєте, на що перетвориться моє життя без пляшки? Чи розумієте ви, яке щастя я знаходжу в своєму абсенті? Я жадаю його; а випиваючи, всотую кожну краплю й відчуваю, як душа ширяє в невимовному щасті. Вам гидко. Ви пуританин і від щирого серця зневажаєте чуттєві насолоди. Чуттєві насолоди найжорстокіші та найвишуканіші. Я людина з даром відчувати все гостро й насолоджувався від душі. А тепер настав час розплати, і я готовий платити.
Якусь мить Філіп незворушно дивився на свого співрозмовника.
— Вам не страшно?
Кроншоу відповів не одразу. Схоже, він розмірковував над своїми словами.
— Іноді, коли я залишаюся на самоті. — Чоловік глипнув на Кері. — Гадаєте, це моя спокута? Помиляєтеся. Я не боюся свого страху. Християнська істина, що людина завжди повинна пам’ятати про смерть, безглузда. Смерть не має жодного значення. Страх смерті не повинен впливати на вчинки мудреця. Я знаю, що помру в боротьбі за наступний ковток повітря, і знаю, що повинен цього неабияк боятися. Я знаю, що не втримаюся й пошкодую про життя, котре повело мене таким шляхом; але я відмовляюся шкодувати. Доки я, слабкий, старий, бідний і смертельно хворий, сам господар своєї душі, мені немає про що шкодувати.
— Пам’ятаєте перський килим, який ви подарували мені? — поцікавився Філіп.
Кроншоу розплився у своїй старій повільній усмішці з далекого минулого.
— Я сказав вам, що в ньому ховається відповідь, коли ви запитали про сенс життя. Ну, то як, дізналися відповідь?
— Ні, — усміхнувся Кері. — Скажете мені?
— Ні, ні, я не можу цього зробити. Відповідь не матиме сенсу, якщо ви не знайдете її самостійно.