Коли йшлося про гроші, Леонард Апджон прибирав дещо зверхнього вигляду. Ця тема ображала його чутливу особистість.
— У поведінці Кроншоу є благородство. А ви непокоїте його своєю набридливістю. Слід зважати на витончені почуття інших, хай навіть вони вам не знайомі.
Філіпове обличчя потемніло.
— Зайдімо до Кроншоу, — крижаним тоном запропонував він.
Поет лежав горілиць, читав книжку і палив люльку. Повітря було затхле, і попри Філіпові зусилля, у кімнаті панував занепад, який завжди супроводжував Кроншоу, де б той не був. Коли чоловіки зайшли, письменник зняв окуляри. Філіп ось-ось міг вибухнути від люті.
— Апджон каже, наче ви жалієтеся йому через те, що я змушую вас викликати лікаря, — почав він. — Я хочу, аби прийшов лікар, інакше ви одного дня помрете, а я не зможу отримати свідоцтво про смерть, адже ніхто вас не оглядав. Почнеться розслідування і мене звинуватять у тому, що я не викликав лікаря.
— Я про це не подумав. Гадав, що ви хочете викликати його заради мене, а не заради себе. Хай лікар огляне мене, коли вам заманеться.
Філіп не відповів, лише ледь помітно здвигнув плечима. Подивившись на нього, Кроншоу тихенько засміявся.
— Не дивіться на мене так розгнівано, любий. Я чудово знаю, що ви намагаєтеся зробити для мене все можливе. Нехай лікар мене огляне, раптом він допоможе, і це принаймні заспокоїть вас. — Чоловік перевів погляд на Апджона. — Ви клятий дурень, Леонарде. Навіщо ви непокоїте хлопця? У нього й так через мене безліч справ. А ви для мене не зробите нічого, хіба напишете про мене гарненьку статтю після моєї смерті. Чи я вас не знаю.
Наступного дня Філіп пішов до доктора Тайрелла. Йому здавалося, що чоловіка зацікавить ця історія, і щойно у лікаря з’явився вільний час, той вирушив із Кері до Кеннінґтона. Але там він лише підтвердив Філіпові слова. Безнадійний випадок.
— Якщо хочете, я заберу його до шпиталю, — запропонував доктор Тайрелл. — Йому дадуть окрему невеличку палату.
— Ніщо не змусить його туди поїхати.
— Знаєте, він може померти будь-якої миті або знову підхопити запалення легень.
Філіп кивнув. Доктор Тайрелл дав йому кілька порад і пообіцяв навідатися знову, якщо буде потрібно. Він залишив свою адресу. Повернувшись назад, Філіп виявив, що Кроншоу спокійнісінько читає. Він не завдав собі клопоту поцікавитися, що сказав лікар.
— Тепер ви задоволені, любий хлопче? — поцікавився письменник.
— Гадаю, ніщо не змусить вас прислухатися до Тайреллових порад.
— Ніщо, — усміхнувся Кроншоу.
85
Минуло близько двох тижнів, і Філіп, повернувшись якось увечері додому після роботи в шпиталі, постукав у двері кімнати Кроншоу. Відповіді не було, тож він зайшов досередини. Чоловік лежав на боці, підібгавши ноги, і Філіп кинувся до ліжка. Він не знав, чи спить письменник, чи страждає від чергового нападу роздратування, але здивовано побачив, що у хворого відкритий рот. Кері доторкнувся до його плеча і вражено скрикнув. Потім запхав руку під сорочку Кроншоу, щоб послухати серце; він не знав, що робити; чув колись, що так помирають, і почувався безпомічним, але схопив дзеркальце і притулив чоловікові до рота. Залишатися наодинці з Кроншоу було страшно. Капелюха і пальто він досі не зняв, тому побіг сходами на вулицю, зупинив кеб і наказав мчати на Гарлі-стрит. Доктор Тайрелл був на робочому місці.
— Послухайте, чи не погодитеся ви одразу поїхати зі мною? Здається, Кроншоу помер.