– То, певне, брешуть, – зауважив він, підперши своїми маленькими рученятами підборіддя і дивлячись на вогонь.
– Брешуть! – презирливо обізвався Степан. – Сам ти брешеш. Нащось-би-то брехати? Сам чув – старі люди розказували.
– Я не кажу. Може, теє і було… Ніби теє, давно, колись-то перше, – непевним голосом правив свого маленький скептик, – але тепер того нема, він не бере.
– Не бере!.. А ти звідки знаєш? Може, де й бере?! Розумний ти дуже, от що… Розумніший навіть від старих людей. От, поправ ліпше горщик та перекинь бульбу, щоб не припеклася.
Петрусь поставив горщика ближче до нагорілого вугілля, взяв патичка і почав шпортати ним золу, у якій пеклася бульба. Степан дістав з-за пазухи гаман з тютюном і почав крутити папіросу. Іван розв’язав личаки.
– І про вікна, що ти казав, також, певне, теє… – продовжував Петрусь, задоволений своєю опозицією.
– Що?
– Брехня, здається…
– У тебе все брехня. А однаково, ти не пішов-бись один до замчиська?
Питання було запропоноване серйозне. Петрусь подумав і заперечливо похитав головою.
– Ні, то друге діло.
Якусь хвилину тривала мовчанка.
– Ще не всі вікна забиті, тільки з одної сторони деякі забиті, – промовив, ніби сам до себе, Іван, присуваючи свої роззуті брудні ноги до вогню і ворушачи від задоволення пальцями то одної, то другої ступні.
Петрусь вкрадливо поглянув убік. У темряві спочатку нічого не було видно, та, приглянувшись пильніше, можна було помітити на темно-голубому фоні зоряного неба різкий зарис чорного силуету похмурого замку і навіть розрізнити віконні отвори, що яріли довгим рядом.
– Може, по-твоєму, і те брехня, що в замчиську смолою обливали холеру? – спитав Степан.
– А таки брехня.
– А звідки, по-твоєму, смола взялася у замчиську?
– Звідки?… Люди смолу гнали, та й теє…
Хлопці зареготали.
– Хтось-то стане в замчиську смолу гнати! Хіба вигону нема, чи що?!