– А я чув так, – вставив Іван, – люди спіткали холеру в замчиську і сказали їй: «Ми тебе не боїмося, бо в нас є дьоготь і часник». А вона засміялася і відказала: «Дьоготь ваш – до чобіт, а часник – до ковбас. А я таки іду на вас».
– А що? Га?! – підхопив торжествуючим голосом Степан, звертаючись до Петруся. – Що ти проти того скажеш? Може, по-твоєму і се брехня? Га?
Петрусь мовчав. Очевидно, шукав переконливі аргументи. Потім, розмисливши, почав було заперечувати, що без потреби обливати холеру смолою, якщо вона «не боїться ніби дьогтю, теє…» Та його підняли на глум.
– Ну, коли ви такі мудрі, то я спитаю вас, – почав хоробро Петрусь.
– Ну, спитай, – відказав Степан, готовий відповісти на будь-яке заперечення Петруся.
– Скажіть-но мені, нащо в замчиську стоїть хрест, коли там теє… нечиста сила?
– Звісно, так прийшлося… Люди поставили. Та й хрест вже наполовину сховався в землю.
– А чому він тепер не бере людей?
– Пожди, може тебе якраз і вхопить, – відповів спокійно Степан – тоді згадаєш, чи я правду казав.
Іван широко відкрив рот, засміявся і ще швидше почав ворушити пальцями ноги. Це йому вочевидь подобалося.
– Ні, не вхопить, – відповів серйозно Петрусь.
– Зобачиш.
Мовчання. Петрусь замислено дивився у вогонь.
– Диви, википає! – Степан кивнув Петрусеві на горщик.
Той витягнув горщик з вугілля. Страва була готова. Нічліжники взялись за вечерю. Та не встигли вони «ввійти в смак», як у мурах залунав невиразний протяжний звук. Іван ніс до рота бульбу та так і завмер. Степан дивився поверх вогню, широко розкривши очі і піднявши перед собою вказівний палець.
Петрусь сидів з відкритим ротом, тримаючи ложку в горщику. Всі уважно прислухалися. Звук пролунав ще раз.
– А бач! – сказав Степан Петрусеві, коли всі сумніви пропали. – А не казав я!
– Що, то нічого… То, певно, сова стогне, або може теє… кішка, або що…
– Кішка!? В полі де, дурисько, кішка візьметься?! Ото ляпнув!
Обурення товаришів росло. Цієї хвилі вони були настроєні вбачати в кожному звуці, шурхоті щось незвичайне. Певна річ, якби цей звук трапився їм удень, на нього ніхто не звернув би уваги. Та тепер у цих обставинах він був прекрасною поживою для збудженої уяви. Скептицизм Петруся був дуже недоречним. На нього в один голос напали Степан та Іван, яким не хотілося, щоб усе було так просто. Навпаки, їм дуже хотілося розказувати завтра по селу, як вони ночували коло замчиська, як спочатку все було тихо і як потім, коли мова зайшла про «мурового», щось почало шипіти і стогнати.