– А я чув, що за пазухою до п’ятого року держала.
– Та й тепер держить.
– Петре, га, Петре, а скажи-но, чи тепло у матері за пазухою сидіти?
– Ну, він тепер за пазухою не сидить. То колись було. Він в закуток тепер лазить, там і спить.
– Бо він тепер, – треба таки сказати правду, – великий став!
– Еге, я чув, мати його хутко оженить. Тільки дівки ніяк не підбере…
– Щоб по закутку прийшлась.
– Петре, а добре спати в закутку?
– Певне, лучче таки, як у ночвах. Зігнувся в чотири погибелі…
Жарти вичерпались. Степан позіхнув.
– Ну, а все-таки треба йти нагнати свою булану…
Він накинув на плечі свитку і уже зібрався було іти. Та Іван, котрому ще не хотілося спати, мовчки підморгнув на лежачого Петра.
– Петре, скажи-но: таки не підеш за буланою?
Мовчанка.
– Ну, то ходи зі мною, як сам не хочеш.
– Та де там, не піде. От якби ще мама просила, то він, може, і пішов би з нею, учепившись за спідницю.
Петрусь миттю скинув з себе свитку і скочив на рівні.
– В який бік пішла твоя булана? – спитав лиш. На віях тремтіли сльози, та він намагався триматися спокійно.
– В лози, геть… – відказав Степан, вказуючи на проміжок поміж замчиськом і потічком. – Та підв’яжи постола на правій нозі, видиш, повідок розв’язався!
Петрусь недбало замотав шнурка навколо ноги.