– Ось там, уже недалеко.
Ні шелесту, ні звуку, ні пісні… Проминули гору, а шлях усе в’ється. Навколо степ, безлюдний степ… Віддалік мріє Дністер. Гори все крутішають. І знову питає Дарина Романа:
– Коханий мій, чи скоро твоя хата?
Десь блиснув великий хрест. Роман підняв руку:
– Ось – зараз прибудемо!
Серце защеміло в Дарини. А кінь дереться на стрімку кручу і мов тінь ковзає над глибокими проваллями, над страшними безоднями. Але ось він зупинився. Перед Дариною невелика капличка з хрестом, а поряд – розчахнута величезна могила.
Глянула Дарина – і все зрозуміла. З жахом зіскочила з коня і кинулася до притвору.
– Так ось воно що! О Боже, Боже, врятуй мене! – заридала, заломивши руки.
Сумно дивиться на неї Роман.
– Так ось як ти мене кохала??! – Голос його сповнений смутку й докору. – Невже ти боїшся свого Романа, невже боїшся смерті?
Але Дарина все плаче й заламує руки.
– Ти не бійся, ми не помремо ніколи, ніколи! Наше кохання не може вмерти, воно грітиме наші груди і змусить битися наші серця… Ти ж бачиш, – моє кохання не дозволило мені померти, воно примусило мене підвестися з могили і привело до тебе.
Але Дарина все плаче й заламує руки. І знову Роман упрошує її:
– Ходи до мене! – і стільки гіркоти і неземного благання тремтить у його голосі. – Дай мені спокою, вділи мені щастя! – Кінь, похиливши голову, тихо зійшов до могили. – Бачиш, Дарино, навіть кінь-товариш не покинув мене, невже ти, моя єдина, невже ти покинеш мене?
Та Дарина гірко ридає.
– Дарино, ми тільки вдень будемо лежати, поки гомонять люди, але тільки зайде сонце і срібний обідок місяця проріжеться на небі, – тоді розкриється наша могила і ми знову вийдемо на землю.
А місяць уже блідне; дмухнув ранковий вітерець, потягло сирістю, пролетіла зграйка куликів. На сході заяріла яскрава смужка.
І знову у відчаї умовляє Роман Дарину:
– Швидше, швидше, кохана моя, вже сонце близенько!
Вона бачить його променисті очі: скільки любові, скільки туги в них!