Лоріо стояв, схилившись обома ліктями на підвіконня, припавши лобом до віконного шкла. Біля нього збиралась вже кілька разів байдужа юрба, знову розходилась і знову збиралась; критичні замітки, іронічні й глупенькі, пошлі й бистроумні, – все те не чіпало його… Він стояв.
– Де живе той художник, що виставив цей портрет? – спитав, увійшовши до перукарні.
– А там на портреті є його адреса.
Лоріо глянув на портрета і тепер тільки побачив, що на ньому й справді ізверху наліплено було картку, де значилась адреса, прізвище, навіть ціна портретів, які можна було замовляти у того маляра… Лоріо подався за адресою.
Брудна прихожа, запах фарб, олії, лаку, скипидару неприємно вразив Лоріо. Вийшов замусолений низенький суб’єкт.
– Чим можу служити?
– Ви в перукарні виставили портрет. Я хотів спитати: скільки ви за нього хочете?
– Вибачте, але… той портрет виставлений не для продажу.
– Все одно… Скажіть, скільки вам дати?
– Бачите… то така гарна рекляма… Я зовсім не думав продавати…
– Ну ви собі зробите другий, не все одно?…
– Гмм. Ціна йому… п’ятдесят рублів.
Лоріо сунув руку в діряву студентську кишеню… Там нічого не було…
– Знаєте що, – сказав тихо, – у мене зараз нема… – Я вам принесу завтра. А ви дайте мені записку, щоби я міг узяти той портрет до себе.
Художник усміхнувся.
– Ну, знаєте, навряд, кажу, чи хто-небудь зробив би так на моєму місці.
– Я вам дам свою адресу, я… я вам дам усе, що хочете: дозвольте тільки мені взяти портрета зараз. Завтра ж, а може, й сьогодні увечері, я принесу вам гроші. Знаєте, – і Лоріо нахилився лицем до лиця. Усміх якийсь грав у нього на губах. – Я вам скажу… у мене власне грошей нема, а у мене є перстень моєї покійної матері. Він дорогий. Завтра або сьогодні я його продам – ті ваші гроші будуть у вас.
Очі маляра загорілися.
– Коли вже хочете, я вам услужу; ви йдіть, несіть ваш перстень, я сам його у вас куплю, а тимчасом я поїду по портрет. Ви приїдете з перснем, а я з портретом.
Вони роз’їхались.