– По кому молебень? По Василю Петровичу?
– Ні! Ви не знаєте? Але то правда, що ви не тутешні. Василь Петрович якось вичухалися після тої тарапати. А то після панича Загорецького (вічная йому память!). Вони також були батюшків син, як от ви. Духовного знання, значиться. Але прибандюрилося їм, от як то паничеві – не казав би, йти й просвіщати народ. Дали йому мою школу, й ми разом якось давали раду необтесаній шушварні. Що ж… вони без практики. Прийде тоді хлопчисько у чоботях та ще й з холявами у дьогті, а панич вже й збіліють. Делікатні були собі. З корінних попів. Давніх. Одного вечора «моя» вигладила їм вихідного костюма, бо генерал Значко-Яворський покликав їх до «покоїв» на прошений баль. Другого дня рано я знайшов панича ось на тій софі неживого. Як прийшов у чорному парадному костюмі, так, видно, й застрілився. Була чутка, що того вечора один гвардійський офіцер засватав генералову дочку. А вони обоє з паничем сильно любилися собі. Кажуть, що вона колись закралася до тої кімнати й о дванадцятій вночі дивилася у два люстра. Хотіла паничевого, значить, духа побачити. А побачила щось таке, що зомліла, а як потім отямилася, то мала лице таке перекривлене, що страшно на нею було дивитися. Так вона, спотворена, і зосталася, а до того ще й мову їй відобрало. Ото він, той Загорецький, і страшив по ночах, і душити пробував Василя Петровича з його матір’ю.
Одного вечора я читав «чорну магію», із її листків вишкірювалися несамовиті маски з полум’яними ротами, дерева з горіючими луками, з яких гадюки висолоплювали язики. Треба вам знати, що котрийсь із моїх попередників залишив у шафі багату книгозбірню таємничого змісту. Залишилися тут оракули, хіромантії, телєпатії, окультизм та багато иньшого. Згаданого вечора, коли, мабуть, Фадей Охримович давно спав під боком молодої Малані, переді мною ще довго блимала парафінова свічка. Ввижалися мені викликані духи, рухомі тарелі та кружляючі столи. На мені здротеніло волосся, і я хотів чимскорше згасити свічку, лягти у ліжко і накритися з головою ковдрою. Але просто боявся рухатися. Мені здавалося, що тільки неопанованим рухом виявлю страх, неминуче щось станеться. Я наче закостенів. Таке напруження не могло довго тривати. Навколо все немов завмерло, на моє нещастя, ліс не шумів, а на хуторі не загавкав ні один собака. Раптом стіл переді мною підскочив, навколо затанцювали крісла… Мною заволодів такий жах, що світ видався киплячою смолою, над якою бушують вогняні чорти, а я сам зовсім безпомічний. Що далі сталося – не знаю. Коли опам’ятався, у кімнаті було темно. Не знаю, де я лежав. Мабуть, під столом. У вікно хтось сильно гримав, аж меблі дрижали. Через кімнату послалася довга тінь… Значить, він… Загорецький…
– Іван Лукич! – чую за вікном Фадеїв голос. – Іван Лукич, спите? Тільки що землетрус був… Підлога там у вас ціла?!
Можете сміятися, панове. Але відтоді я пояснюю кожний начебто надприродній випадок у спосіб реальний. Проте та хвилина жаху поклала на мені сильний відбиток. Я скорше наложив би на себе руку, як допустимо, переночував би на цвинтарі чи в старій обезлюдненій хаті.
Ми тільки тепер уважно приглянулися Іванові Лукичеві. Він був жовтий, як віск, а руки йому трусилися.
Примечания
1
Згідно тодішньої преси, епідемія холери на Волині лютувала також у 1848 р.
2
3
4
5
6
7