Взявши по лопаті, подались вони в поле.
– Ну, жінко, тепер нечиста сила творитиме нам різнії перешкоди, лякатиме несусвітними страхами, але ми боятися не повинні. Бо все це одна тільки мана. Коли нічого не злякаємось, то скарб здобудемо.
Охрім сміливо збіг на могилу і взявся копати.
– Чи ти ба! – вигукнув він, прокопавши з півсажня. – Оце як легко копається! Так і здається, ніби яка сила тобі землю підкидає з ями.
– На що вже я жінка, але теж не втомилася, – підхопила Охрімиха.
Копають годину, копають другу, ось уже яма на добрих чотири сажні.
Раптом Охрімова лопата голосно дзенькнула.
– Скарб! – скрикнули водно обоє.
І справді, трохи підкопавши, об’явили вони великого залізного казана.
– Як же ми його витягнемо? – бідкалася Охрімиха.
– А навіщо його витягати? Ось покришка, треба підняти її. Ми виберемо з казана все, що там є, та й покинемо порожнього казана. Нехай потім хто хоче цмокає над ним губами.
З тими словами приклав Охрім свою лопату під край накривки. Але в ту мить під землею загуло й казан шубовсьнув під землю, залишаючи за собою глибоку яму, котра засипалася відразу ж землею.
– Не дається! – вигукнув Охрім. – То все бісова Кулина!
– Не який инший чорт! – підтвердила Охрімиха.
Обоє, зітхаючи, вибралися з ями, а вслід їм осипалася земля, котру вони випорпали, і могила знову виглядала неторканою.
Щастя було так близько і зникло. Охрімові стало гірко, але він готовий був примиритися з долею і розлучитися з чудовими надіями.
Але не такою була його половина. Вона була впевнена, що тільки підступи Купини завадили їм. І наступного дня, коли чоловік погнав худобу на пашу, подалася до сусідки.
– Бог з вами, сусідко, – сказала Охрімиха, – не захотіли ви нам добра. Бог з вами.
– А що, не дався скарб? – спитала Кулина, не відаючи й досі, наскільки була близька до істини.
– Не дався з вашої ласки! Якщо вже в тім силу знаєте і, коли вам самим не треба, то, будьте ласкаві, не заважайте нашому щастю. Самі помисліть, у нас малі діти, їсти всім хочеться, а нестатки… черевиків нізащо купить. Паніматко! Будьте милосердні! У ваших руках наша доля! Дозвольте взяти скарб! Бо ж то, певно, така воля Божа, щоби той скарб таки нам дістався. А що він не дався, то се ж тільки тому, що ви не дозволяєте. Паніматко! Змилуйтесь! – І Охрімиха поклонилася Кулині в ноги.