– Дозвольте запитати, якщо це не буде нескромно з мого боку: чий це портрет? – показав я на портрет у позолоченій рамі.
– Це портрет мого покійного чоловіка! – сказала пані.
– Цей портрет надзвичайно схожий на батька тієї дівчини, про яку я говорив. Його звали Осип Акиндінович.
– І мого чоловіка покійного звали так само, – скрикнула пані від здивування.
– А ваше ім’я і по батькові, добродійко, дозвольте запитати, – сказав я.
– Марія Савівна.
– І пані Сентябрьову звали так само, – вигукнув я.
– Боже! Що за дива! Признаюся, мені починає робитися страшно! – сказала з тривогою пані.
– А ось я відкрию і відмінність! – сказала дівчина. – Ваша знайома померла у віці тринадцять років, сказали ви. Чи не так?
– Так! – відповідав я.
– А мені тепер вісімнадцять, – продовжувала дівчина. – Яку ж схожість могли ви знайти в мені з тринадцятирічною дівчинкою?
– Ваші риси, вираз ваших очей, ваше волосся, а понад усе, даруйте, та ангельська доброта, яка розлита у всіх рисах ваших, – все це абсолютно однакове з моєю померлою знайомою.
На довершення я описав помешкання Сентябрьових, і жінки були ще більше вражені, адже я описав також до деталей окремі покої їхнього помешкання, де ще не побував.
– Як же все це ви пояснюєте? – запитала Фаїна Осипівна.
– Я не беруся пояснювати нез’ясовного, – відповів я.
– А ви цим дуже перейнялися? – запитала дівчина.
– О, ще й як перейнявся! – вигукнув я. – Ви настільки схожі на ту Фаїну Осипівну, яку знавав я в дитинстві, що…
– Що думаєте – це вона і є перед вами, – засміялась вона. – Але ж скільки років минуло з тих пір‚ як вона померла! Якби вона була досі жива‚ то була б значно старша за мене.
– Донька моя народилась 31 січня 1833 року, – сказала пані.
– А моя знайома померла 30 квітня 1832 року, – сказав я.