Але яке ж було її здивування, коли рано-вранці її розбудили фатальною звісткою: її сестра померла в ту ніч і, як виявилося, о тій самій годині, коли вона побачила її обличчя понад ширмою!..
Прогулянка дідька
Це було роки два тому, в кінці зими, я найняв у Петербурзі ввечері візника на Васильївський острів. Дорогою я розговорився з візником, побачивши, що його кремезний вороний кінь при в’їзді на Палацовий міст уперся і почав крутити санками.
– Що з ним? – запитав я візника. – Ще чого доброго перекине сані…
– Не бійтеся, ваша милість, – відказав візник, смикаючи коня за вудила і обережно спрямовуючи на міст.
– Щось із ним не в порядку.
– Та так… дідько його візьми!
– Що з ним сталося? Може, хлопчиська ваші їздили і не вберегли?
– Біс пожартував! – відповів зовсім не жартома візник: – Нечиста сила пожартувала.
– Який біс? Яка нечиста сила?
– Хіба не бачите, що його усе тягне ліворуч з мосту на набережну?
Я став розпитувати, і візник, молодий хлопець років двадцяти двох, русявий, ставний і тямущий, оповів:
«Місяць тому я стояв з оцим конем на набережній біля кам’яниці за сенатом. От я стою та стою, ніхто мене не гукає, то я й забився у сани і задрімав. Була, либонь, друга година ночі. Це я добре запам’ятав, бо почув, як на фортеці бив дзиґар. І тут чую – хтось трясе мене за плече, я вистромив голову з-під повсті і бачу: брама банку відчинилася, а на ґанку стоїть високий, в багатому хутрі, теплій шапці і з червоною стрічкою на шиї пан. З себе рум’яний і сивий, а біля саней – швейцар з ліхтарем.
– Вільний? – запитав мене швейцар.
– Вільний, – відповів я.
Пан сів у сани і сказав:
– На Волкове кладовище.
Привіз я його до цвинтарної загорожі, пан вийняв гаманця, кинув мені нового карбованця і пройшов в хвіртку.
– Накажете чекати? – запитав я.
– Завтра о тій самій порі і на тому самому місці.