Бачу чоловіка, що повертається з поля, вже літнього, із засмаглим обличчям, у капоті з сірого домотканого сукна, голова сива, на обличчі спокій і бадьорість.
Здогадавшись, що це господар, вітаюся і благаю, щоб був ласкавий дозволити відпочити з дороги до наступного дня.
– Прошу, прошу, – щиро відповідає він. – Тепер день довгий, можна, не поспішаючи, багато пройти. Пан Біг, напевно, направив у Полоцьк, відсіль ще сорок верст дороги через пустки і піщані сосняки. Одному, а ще пішки, і тяжко, і недобре йти темною ніччю.
Коли підходили до хати, два великі собаки зустріли нас на обійсті і насторожено зиркали на мене.
– Не лякайся, – каже господар, – чоловіка вони не зачеплять, але диких звірів близько не підпустять і худобі найкращі вартові, в нашому господарстві такі собаки вельми потрібні: безліч вовків і ведмедів не раз нападали на сусідські обори.
Він завів мене до світлиці, де були стіл, стільці та інші речі своєї роботи з берези, прості, але зручні. На стінах висіли ікони. А на шафі у кутку я помітив якусь дерев’яну голову, що була носом і лисиною схожа на Сократа; обличчя мав поколоте, пошарпане і подекуди обсмалене.
З городу прийшла господиня, оточена дітьми; старша дочка, яка звалася Анеля, мала чорне волосся, струнку постать, живий погляд; природа її наділила так щедро, що жодні прикраси і шовки до її вроди нічого б додати не змогли. З великою приємністю дивився я на цю щасливу сім’ю.
– Ти з нашого повіту чи здалека прийшов? – спиталася господиня.
– Мені з дитинства знайомі околиці Полоцька, але, шукаючи долі, я прожив багато років далеко, тепер відвідую ці краї. О! Які великі зміни бачу, тільки гори і ліси зберегли свій давній вигляд.
– А як давно залишив рідний край?
– Вже тому вісімнадцятий рік.
Господар, зиркнувши на мене, сказав:
– Здається, що я тебе колись бачив тут, але прізвище не можу згадати.
Я назвав йому прізвище, він з радістю схопив мене за руку і сказав:
– Я Зборовський, ми були колись шкільними товаришами.
І тут пішла довга розмова про щасливе минуле, про юних товаришів і вчителів полоцьких шкіл, про знайомих, хто і коли покинув рідний край.
Згодом пан Зборовський зняв з шафи дерев’яний бюст і сказав:
– А чи цього Дідка пам’ятаєш? Давніше він краще виглядав, коли, висунувшись з-за стіни через вузьке віконце, давав нам поради і перестороги. А тепер можеш бачити з його обличчя, скільки він мусів витерпіти, поки потрапив сюди до мене. Він для мене дорога пам’ятка. Дивлячись на нього, я згадую ті мудрі перестороги і повторюю їх своїм дітям. Мій маленький синок добре знає, що дозволяє і що забороняє Дерев’яний Дідок.
– О! Цей Дідок мусив пережити неабиякі злигодні після того, як розпрощався з монастирським дахом. Жорстоко його світ привітав: голова просвердлена, очі виколоті, вуса обсмалені. Люди не люблять правди, але, напевно, він, мандруючи світом, голосу не подавав і нікого не ображав доріканнями. Людям важко догодити, може, покутував за те, що мовчав. Розкажу про його мандри і про інші дивні випадки, про які чув від осіб, що живуть з нами по сусідству. А зараз подорожньому слід перекусити.
Зібрали стіл, подали горілку і закуску. Анеля дістала з полиці спілу малину, яку зібрала в саду, і чудові яблука. Коли привітний господар частував і припрошував мене вечеряти, відкрилися двері, спираючись на палицю, увійшов якийсь старигань. Був то колись огрядний і міцний чоловік, але тягар років згорбив його високу постать.
ebooksa