– Але слухай, ще тобі щось скажу, – промовив він, – про цих гидких мух. Я любив читати поетів, любив колись і писати. Спало мені на думку сказати у віршах про свої відчуття, які були в мене до своєї сім’ї і до Аделі, яку щиро любив. Я послав їй свої вірші, з яких вона могла б зрозуміти мої справжні почуття. Вона прочитала, поклала на столі, але і там мухи, які, не маючи що робити, літали скрізь, глумилися з моїх почуттів, дзвеніли доти над вухами Аделі, поки вона зовсім не забула про мене і мої вірші. Так вони й досі не дають мені спокою, і тепер, коли що-небудь напишу, все висміють і запацькають ці прикрі мухи.
– Ці мухи, на яких ти так скаржишся, були і будуть…
Тут він перепинив мене, схопив за руку:
– Чи бачив ти коли сарану?
– Сарани в наших краях нема, – відповідаю. – Вона на сході. Нападає там на луги і ниви.
– Не бачив ти, – каже, – цю велику товсту комаху. А на ній – ієрогліфи. Хто уміє, той виразно прочитає такі слова: «кара Божа». Чи ж кара Божа тільки там, десь далеко на сході, а не в нас? Пішли в поле, я тобі покажу сарану.
Він вивів мене на берег стрімкої річки, де спінені хвилі шуміли по камінню. Ми сиділи на високому березі в затінку вільшини. Северин задумливо дивився на воду. Подув з поля вітрик, зашуміли дерева; він отямився від своїх думок і сказав мені:
– Я часто відвідую ці місцини, люблю один сидіти тут і згадувати минуле. Згадую всі розмови, які мав колись з Аделею, хоч вона зовсім про мене забула, мовби давно вже мене поховали.
Раптом показав рукою на воду.
– Дивися, дивися! Ось летить сарана! Бачиш її? Подвійні сірі крила, вона скрізь тут в нас літає і все жере в повітрі і на землі. Ще що скажу: ніколи вона не гине, як сатана, з’являється в різному вигляді. Коли пожовкнуть трава і листя на деревах, війне холодний осінній вітер, вона сідає на воду, скидає з себе крила і перетворюється на водяне страховище і там жере все, що зустріне. Прийде весна – в неї виростають нові крила, вона вилітає з води з роззявленою пащею, мов летючий змій, і кого спіткає – знищить. Заволоділа ця почвара землею і водою, вона завжди жадає здобичі. Чи не вона вразила людські серця, що люди гнітять одне одного.
– Якась чорна меланхолія, – сказав я, – затьмила твої думки, все бачиш ти в потворних образах. Нещасний, з такими думками ніколи не дочекаєшся спокою.
– Ось і не здогадався! Я маю гарну думку: буду подорожувати. Далеко в чужих краях, де панує вічна весна, в горах, коло водоспаду або в дикому лісі буду жити спокійно, про Аделю навіть і не спімну, адже між нами буде вічність. Вічність!..
– І рідний край забудеш?
– О, ні! – відповів. – Коли не повернуся на Вітчизну і помру десь самотній на вершині гори в чужій стороні, круки занесуть туди мої кістки; все ж таки краще бути після смерті з пташками, а не з хробаками.
Я пробув там цілий день; блукали з ним полями й лісами, і він‚ не вмовкаючи‚ говорив про свої марення. Затримав мене і на ніч. І вдома у нього ми ще довго розмовляли. А вночі він часто схоплювався з ліжка і ходив по кімнаті, та й я спав небагато, адже щогодини мій сон перепинявся.
Наступного дня, коли ми прокинулися, сонце було вже високо. Він привітав мене з трохи веселішим виразом, розпитував про моїх знайомих, сусідів, про мене самого, чи часто я був удома після того, як ми попрощалися після школи, які я відвідав країни і як жив. Він дякував мені, що провідав його, а коли я сказав запрягати коней, щоб раніше виїхати, він уклінно упрошував мене зостатися на обід. І я не міг відмовити його щирому проханню.
По обіді Северин приніс найліпшого вина, яке мав з давнього часу.
– Давай вип’ємо, – сказав він. – Це останнє побачення, зустрінемося вже хіба на тому світі.
Згодом наказав запрягти коней, далеко провів мене і попрощався зі слізьми. І дійсно, це була остання зустріч. Незабаром я довідався, що Северин залишив рідний дім, виїхавши назавжди, і тепер ніхто не знає, де він. Чи живе ще, чи, може, помер у чужій стороні і між чужого народу.
Привид
ebooksa