Великий лук
Уже більше чверть віку висів він над ватраном у Яхненків: великий папуанський лук з Нової Гвінеї.
Славний мандрівник, що зі своїм козацьким розгоном до світу запізнився вродитися на пару соток років, привіз його на Гетьманщину із своєї останньої подорожі. Незадовго до смерти він подарував його родині Яхненків, з якою був зв’язаний глибокою приязню.
Він не хотів його віддати до жадного музею, куди без жалю й без втіхи збував свої записки й збірки. Бо цей лук був подарунком від ворожбита-папуанця, з яким мандрівник колись побратався. Лук був славною зброєю. Поголос про нього йшов колись по цілому Маклаєвому побережжі. Бо жаден лук не прибав своєму власникові стільки черепів, як цей. Тонким карбуванням була позначена їхня кількість на твердому, як ріг, дереві й перевищувала півсотні голів.
Та не лиш цим був славен Великий Лук чаклуна. Він ще передповідав смерть. Але смерть не від старечого нездужання, не від хвороби, не в тіні приморського гайку. Ні, смерть бойову, войовничу: спис проти спису і кий на кий…
Тоді все одно, натягнена чи ні, озивалася його жильна тятива дивною нутою. Була це нута така глибока й повна, як жаден інший тон, людині знаний. І виходила вона ніби з безконечної віддалі, що була всюди: нагорі й долі, спереду й ззаду, на небі й під землею. Вона нагадувала таємничо-повний тон великих океанських мушлів, що гудуть захованими в них голосами вічних предків. І коли озивалася – тоді плем’я знало: Великий Лук радіє з близького бою й тішиться з нового карбування…
У нового власника лук ані разу не загудів. Великий мандрівник безсило догасав на півночі, далеко від своєї соняшної батьківщини. Така ж смерть не торкалася Великого Лука…
Яхненки дізналися теж про цю властивість папуаського лука передповідати війни й смерть. Але віднеслися до неї насмішливо й скептично. І повішали його високо над ватраном, майже під стелею, щоб ніхто не міг досягти до нього.
Рід Яхненків був з тих старих козацьких родів Гетьманщини, де колись Великий Лук міг би бреніти безперестанку. Мабуть, бувши нащадками леґендарних «Ігоревих воїв», гонилися Яхненки світами. Ворскла, Жовті Води й Полтава, Ґрінвальд і Сараґоса, Царгород і Відень – були тими етапами, на яких бігом віків зупинявся рід, шукаючи собі чести, а батьківщині слави. Німими свідками їхнього минулого були їхні козацькі могили.
Своя слава проминула, а честь войовників залишилася. Було щось проклятого в цій родовій честі, яка по інерції гонила рід і надалі по бойовищах слави чужої.
Семилітня війна, турецькі походи, Наполеонівські війни… Австерліц, Москва, Ляйпціґ… Усюди, де проходила чужинча слава, кривавився старий козацький рід. І нарешті загубив і сліди споминів про своє славне українське минуле, не признаючись до нього ані в півсні родових леґенд. Жив уже для нової, чужинчої, слави, вслухувався в її заклики до козацької чести й крови…
Останньою бойовою смертю в родині Яхненків була загибіль одного з них в окопах під Плевном. Але тоді ще Великий Лук не висів над їхнім ватраном. А опісля прийшли спокійні часи…
Нарешті в домі всі майже забули про дарунок великого мандрівника. Забута, запорошена, з обвислою тятивою й двома стрілами навхрест, висіла зброя над ватраном. Нічим не нагадувала про свою славу Великого Лука. Не бриніла ані разу. Були спокійні часи.
Лише одна стара Яхненчиха, мати господаря, пам’ятала ще таємницю, що її звірив колись великий мандрівник. Але нікому з молодих не зрадила її. Сама лише часом задумливо оглядала дивовижну зброю.
Аж одної зими, коли від голови родини, полковника Яхненка, не було вістей з далекої Манджурії, Великий Лук прокинувся зі сну. Того вечора на дворі крутила заметіль, якої давно не зазнала околиця. Вона несамовито гула й висвистувала біля дому, вдираючись своїми голосами в кожну щілину вікон, дверей і коминів. Хльостала по шибках вітами вишень, термосила віконницями й зривала з даху спорохнявілі ґонтини. А коли досягла апогею й зломила перед домом столітню ялину, яка нізащо не хотіла схилитися перед нею, – тоді озвався й Великий Лук.
До реву й посвисту бурі вступила нараз рівна й грізна нута. Вона покрила всі голоси, що висвистували надворі. Ні, була їхнім звуковим тлом, широким і глибоким, як далеке море. Зібрана в кімнаті родина замовкла, збентежено вслухуючись у незнаний тон. А він наближався й відпалювався, міцнішав і затихав, підносився й падав, як гудіння далекого велетенського органу. І не можна було пізнати, звідки він об’являється й куди зникає.
– Лук, лук!.. – закричав восьмилітній син полковника, показуючи вгору. І всі обернулися до стіни над ватраном. Один з цвяшків, на яких висіла зброя, мабуть, обірвався. Тепер у нестійкій рівновазі гойдався Великий Лук на одному гвіздку. Мовчки слідкували очі присутніх, як вихитувався він до темпу таємничого тону. Амплітуда розкиву зростала, як міцнішала й наближалася грізна нута. І раптом спадала, як спадав тон. Ніби чийсь могутній подув хитав по стіні дивовижним вагалом до модуляцій дивовижного звуку.
І вже здавалося, що це сам Великий Лук бренить згаданим знов тоном, розхитується в такт до власного бриніння. Мов зачаровані гляділи всі на цю гру звуку й руху. Аж поволі тон, загасаючи, стих. Лук хитнувся й безвладно повис.
Усі сиділи мовчки, немов боячись порушити зніяковілу тишу. Дружина полковника поблідлими устами порушила її перша:
– Де він? Де він?… Чом не пише?…