Праворуч якийсь панок видавав перепустки на той бік двом, видно, польським дамам, бо польською пояснював їм, де стоять наші стійки і як виминути нашу засідку біля сойму… Якихось двох добродіїв щось пересправляло з грубим жидом, який, курячи папіроску, розмахував широко руками. Трохи далі стояв гурток добродіїв, яким молодий хорунжий щось авторитетно пояснював – певно, прийшли розвідатися про ситуацію, бо лиця в них були прибиті, а очі, здавалось, ловили кожне слово головусого стратега…
Гамірно було тут ще більше, як на коридорі й накурено, що хмаринки тютюнового диму сутінком лягали на цілу кімнату.
Березюк підійшов до протилежного кутка салі, де за столиком, на якому лежали порозкидані листки із зошитів, пом’яті ґазети, недокурки, огризки ковбаси й недоїдок булки та велика карта з пляном Львова, сидів головний командант нашої львівської залоги отаман Гриць Коссак. Огрядний, високого росту, в розіпнятій блюзі, з циґарою в зубах, читав щось з картки й совав пальцем по закарлючках вулиць, що видніли на розгорненій карті, спиняючись часом на хрестиках і колісцятках, начеркнених червоним і синім олівцем.
Повернув поволі свою голову у наш бік, коли Березюк, прийнявши службову поставу, став голоситись і здавати звіт, і, не виймаючи циґари з зубів, процідив низьким баском:
– Казав уже, панедію,[46] не перешкоджайте…
Я мовчки дивився на сцену. А в моїй уяві думка за думкою чергувалися, кидаючи на екран моєї свідомости образи, що з’являлися й зникали, розвіваючись у цих хмаринках тютюнового диму, що уносився над салею…
…За картяним столиком в пообідному настрою, який підносить ще певних вісім піків у руці, коли противник зголосив дев’ять каро, пасувало б сидіти цьому добродієві, а не за столом головного команданта в хвилині, коли рішається доля столиці землі!.. – майнула перша думка. Так і вчувалося мені, що от-от проміж циґаром і зубами протиснуться й упадуть на звітові картки й стратегічний плян слова:
– А я казав, панедію, то не з Грицем справа, – хто в трефах шкарт, нехай поцілує стіл, а не покладає все упованіє на трету даму! Так, панедію!..
І знову з’явилася думка із найтайнішого кутка моєї підсвідомости, десь я вже бачив таке лице… Ага – це в давньому «Зеркалі», яке колись видавав Корнило Устиянович, була стала рубрика із наголовком «Ми», а під ним таке саме лице із такою ж головою, тільки не вилазила вона із золотого ковніра стрілецького однострою, а з-поза обойчика[47] реверенди святоюрського каноніка.
Минула хвилина.
Березюк заговорив знову. Та тепер голос його став не той, що перше. Слова зривалися гостро й дзвінко падали на стіл, біля якого сидів командант. Здається, ота різкість віднесла успіх, бо отаман повернув знову свою голову у наш бік і відізвався:
– Ви, кажете, із головної пошти, зі звітом? Давайте сюди, – простягнув руку по звітову картку. – Е, фю, фю!.. Що він тут хоче!.. – почав отаман до себе, прочитуючи звіт четаря Ліськевича. – І мінометів, і перев’язок! Фю, фю! Якби ми тут, панедію, цілі маґазини мали! Ну, добре, йдіть, панедію, там до тої салі, де висить табличка «VII а» – й почекайте. Що годен буде дати, то відішлеться, а той, що з вами, – і тут показав на мене, – нехай також залишиться до диспозиції. Ая, панедію! Гаразд!
Березюк склонився мовчки й ми, видіставшися з трудом крізь товпу, щораз більше напливаючих до команди інтересантів, попрямували до салі, на якій висіла табличка із написом «VII а».
– Ну й команда! – сказав Березюк, коли ми проходили коридором, та замовк, не хотячи, мабуть, виявляти своїх думок, що так і кипіли в ньому, перед сірим стрільцем, якого першим й останнім обов’язком мусів бути безоглядний послух кермуючій владі. – А тепер перша річ помитися, – продовжив, коли ми увійшли до салі, де рівно ж вешталися вояки й цивілі. Повно було тут всякого військового приладдя й амуніції, а в одному кутку біля купки ручних гранат стояли поскладані рядами бохонці хліба.
А дійсно, першою річчю треба було помитися, бо вже п’ятий день наші лиця і руки не бачили води. Розглянувшися хвилину по салі, роздобув десь Березюк мидницю й кусник мила й почав, не вважаючи на чужих людей, що туди й назад вешталися, розбиратися до пояса.
– Зараз буде вільна, – сказав до мене, вказуючи на мидницю, – помийся і ти, хто знає, коли знов доведеться стрінутися з водою й милом. А ось і мій талісман, – говорив далі, знімаючи з шиї маленького медальона, – бачиш, щасливо перевів мене через Сциллу там, на Коперника… – І, усміхаючись, поклав його на лавку, на якій складав свої річи.
Помившись, пішли ми на подвір’я Народнього Дому, де, як казали нам, стояла похідна кухня і варилася їжа. Біля кухні повно було зголоднілих вояків і не вояків з бляшанками в руках і без них, що ждали своєї черги. Підкріпилися як ніколи. Не тямлю вже, що там було, та по такім довгім примусовім пості й не знати, що смакувало би нам! І знов опинилися ми в нашій «VII а», дожидаючи дальших приказів. А між тим знайшлося все, чого жадав четар Ліськевич, бо небаром вбіг у нашу салю хорунжий і кликнув:
– Четар Березюк із головної пошти?…
Березюк підійшов до нього й довідався, що все приготоване й що він повезе те все в авті Червоного Хреста на свою давню позицію.
– А ваш товариш залишиться тут до диспозиції головної команди. З вами їде п’ятьох мінометників, пане четар, – говорив далі хорунжий.