– Він прийде… Я знаю, він прийде й буде мене там, дома, глядати… Тому втекла до вас… Тепер уже нічого не боюся. Із вами не боюся!
Страх мій начебто пом’як, і, навпаки, я чувся вже хоробрим… Попросив її лягти і тепло накрив. Вона зітхнула й заплющила очі. Сам ходив по кімнаті та обдумував пригоду…
На старому годиннику вибила дванадцята година. Я підійшов до вікна, видивився надвір. Зі стріхи тихо капала вода. Від снігу було ясно… Миттю блиснув якийсь білий вогник, своєю ходою пішов через вільшняк, потім через воду і виринув коло сусіда Юри. Звідти швидко завернув і… диво! – попрямував до хати Олени. Мені волосся стало дуба, але я силкувався не піддаватися уяві, що то ніхто иньший, як нечистий. Нараз вогник згас… А за хвилю знову показався перед її хатою. Звідти прямо пустився сюди!..
Я взяв пістолет і стис в обох руках. Потім стиха відчинив вікно. У кімнату вдарив вихор холоду. Здавалося, я трачу притомність. Тіло задубіло. Душа моя змінилася в невиказаний крик… І ось я ніби бачу, як високий пан із зеленим пером за клебанею наближається до мене. Не тямлячись, я випалив…
У відповідь почувся приглушений крик… Потім стареча лайка. Олена схопилася й побігла надвір, гадаючи, напевне, що я там. Зачулася розмова. До хати, все ще лаючись, зайшов сільський чародій Іван – з ліхтарем у руці. Він голосно сказав:
– Не стріляйте!
– Уже не стріляю, – озиваюся йому.
– Коли так, то слухайте, чому я прийшов. Несила більше сторожити від нього село. А кажуть, ви розкопали гріб і зняли колодиці з того мертвого, що ходить. Ви їх собі намалюйте, пане, і верніть на місце. Замкнемо його знову. Не знаєте, то я вам розповім. Майже сто років тому тут, у сьому домі, жив молодий граф. Він був дуже красний і носив клебаню з зеленим пером, його полюбила одна молодиця, у якої помер чоловік. Та пан собі блудив і за иньшими. І одної ночі, коли прийшов до неї, вона за те, що не був їй вірним, його задушила… Боялися, що після такої насильної смерті пан буде ходити до молодиць далі – як нечистий дух, тому його заперли на колодиці. А ви того не знали і звільнили… Збирайтеся і ходім, аби то все зробити до рана.
Невдовзі ми ступали по невеличкому снігу, що випав на болото. По дорозі зайшли на єпархію, де жив самітний піп. Зняли його з ліжка, одягли в що треба. Він був товстий, лінивий. Але підкорився моєму авторитету й Івановій просьбі, тому пішов із нами.
Ми розкопали гріб, відкрили труну. Я поклав колодиці на місце – так, як вони лежали… Потім сонний піп сяк-так запечатав наново могилу.
І все пройшло, в селі настав спокій.
Олена з того часу – мій найвірніший приятель. Вона самовіддано супроводжує мене у моїх експедиціях, наче там від чогось мусить застерігати.
Упир
Містечко нічим не примітне, хіба що своєю тюрмою… Староста, що в нього я загостював – малий чоловічок, але на тонкій шиї – з великою «динею», на якій, крім надто широкого чола та кривого носа, нічого особливого більше не було, запропонував мені оглянути тюрму…
Тюрма – як тюрма… Сіра, непривітна, з якимось осібним в’язничним запахом, товстими мурами й дверима, важкими замками та сторожами з мишачим вогником в очах. І хто тут не сидів!.. Були в’язні усяких засуджень – від «Рідінгського розбійника» до бестіяльних убивць… Все те, що міг собі породити суспільний порядок, де панує темнота і несправедливість.
Один звернув на себе увагу. Тихий, спокійний, задуманий. Я попросив його розповісти про свою біду. І увечері, коли ми вже усілися у будинку старости, в моїй душі зринула вражаюча картина…
Надворі шаліє чорна буря. Це така буря, коли не видно місяця з-за хмар. Одна тільки темінь – дика, непроглядна, гуде, клекотить і переливається в безмежному просторі, як у величезному котлі. Страшенною силою реве близька річка, наче вливається в безодню і далі не тече. Гупає грім, але не має сили, бо блиски його погашує каламуть негоди.
Іван-чародій тепер сидить при вогнищі печі у своїй хатині, жде вирішальної хвилини… Вогонь пахкотить, гнівається на бурю, що надворі завзято рве стріху – стару, високу, прокурену, – б’є крилами у малі віконця і кричить йому, вогневі: «Ану, вийди лише вон!» Грозу слідно у всьому: і на мокрій долівці хатини, і в шумі старих березових кущів біля хати, і в очереті річки, що шумить за ними, ба навіть на далекій чорній чуприні лісу – на обрії, на одинокій гірці – хоч того тепер ніяк не видно… Вогонь мурмоче на таке свавілля негоди, деколи спалахує ще більше. Але що вона йому!..
Іван-чародій дивиться на свого одинокого бадьорого друга і червоніє від полум’я. Він тішиться вогневі, як, здається, тішаться йому всі речі у хаті, бо вогонь дає тепло… Тож Іван і прихиляє до нього лице – довге, все у зморшках, з яких майже не видно очей. Воно, те лице, дивно хмуриться, але і половину не відбиває з тої бурі, що клекотить у грудях чоловіка… Лише вогонь любить і пестить його…
Іван устає, бере великого ножа, зробленого з коси, говорить кілька заклинань і рушає з хати. Буря не пускає його із дверей, і він мусить насилу вириватися надвір. Дощ його обливає і промочує наскрізь. Спотикаючись, Іван пробирається крізь зливу і йде в чагарник, а звідти берегом ріки подається в ніч. Страшно шумить очерет, пекельним голосом реве розбурхана річка, але це не шкодить його рівновазі. Іван пробивається сміливо на міст, що спинається, як дах, над лавиною води. Ніч таємнича, непроглядна. Не видно нічого – ніби все довкола перемінилося в хаос, що його здатний відчувати один тільки слух.