– Безсумнівно, похорон Шен-Та-Ко!..
– Сім годин тому?
– Сім годин? Нова недуга у нашому домі, недуга малого Вана, – відповіла я швидко, мовби відкриваючи якусь тайну!
– Я вірю, що ви не бажаєте собі його втрати!..
– Я віддала б половину, решту мого життя, щоб врятувати хоч би його!
– Скажіть мені, чи досі ваше життя було засипане подібними лихами, невдачами?…
– О, ні! Цього вже аж занадто!
– Отже, чому саме ви приписуєте ці нещасливі для вас і дивні втрати?…
– Не знаю! Може, нещасливому тридцятому рокові мого життя, – відповіла я як у сні.
– Це ви дійсно добре відгадали!.. – Похвалив він, явно вдоволений зі себе та з успіхів, які я, видно, виявляла для здійснення його «експерименту». – Ви дійсно повинні вистерігатися кожної десятки ваших літ, коли ви змушені тяжко платити за кожну свою необережність.
– Чи ви переконані про якусь недавню необережність з мого боку?
– Так мені здається.
– Ви, певно, вже чули про моїх манекенів. Чи це вони? Чи це я завинила перед ними?…
– Не перед ними, бо вони тільки бамбук! А супроти духів, яких вони зображають.
– Скажіть мені, чому ми повинні боятися тих духів? Ми ж бо иньшої віри, для них чужі люди!
– Але ви приїхали жити на їхній землі, отже, найперший обов’язок – це не наражати їх собі, не осмішувати їх!
– Я ж бо не мала найменшого наміру осмішувати їх!
– Але дозволили, спричинилися до того, що иньші гралися ними, як бовдурами!
– Ван! – вигукнула я з острахом, не знаю чому, пригадавши собі його забави з манекеном. – Чи можна ще врятувати його? – запитала я, сама здивована тим питанням.
– Сподіваюся, що потраплю. Але до цього необхідно, щоб ви погодилися взяти участь у церемонії відчитування!..