Знайшли Власа щойно на другий день Різдва мертвого і поховали там таки під березою. Від того часу щороку на святу Вілію пускає Влас свого млина, а сам ходить по всьому Очереті та шукає грошей, що Галина наказала кудись віддати…
– Вже можемо їхати, – вивів мене з чару оповідання старий Онисько, заходячи в хату. – Треба спішитися, бо буде метелиця!
Я швидко одягнувся, подякував бабуні за цікаве оповідання, і ми вирушили в дорогу.
Ми вже почали минати Липовку, як розпочалася хуртовина. За Липовкою простягався степ. До Очерету було дев’ять кілометрів, а там ще два й Козлятин. Вітер усе міцнішав і потім змінив напрямок. Почало жбурляти снігом просто в обличчя. Здоровий розум підказував, що краще переждати до ранку в Липовці, якби не слово… То ж я дав слово, що буду в Андрія ще сьогодні!
Коні почали йти кроком. Санки грузли. Я відвернувся від вітру, щоб не засипало очей. Степова одноманітність, кружляння сніжинок під носом, сопрановий вий вітру та рівномірні підштовхи санок почали мене вколисувати. Онисько з початку повертався то в один, то в другий бік, щоб уникнути вітру, аж врешті заспокоївся і завів вривану розмову з кіньми. Я почав дрімати.
Як довго ми так їхали – я не знаю. Годинник був схований далеко, а розщіпатись так не хотілося…
Щось бамкнуло в далечині. Раз… другий… третій… Онисько швидко обернувся до мене:
– Починається, – зашепотів він.
– Що? – питаю так само тихо.
– Страхіття! – ще тихше, але роздільно, з ноткою страху у голосі, пояснює мені Онисько. – Чуєте дзвін?…
– Та чую! – мені стало чомусь трохи лячно.
Коні трохи насторожилися, але кроку не змінили. А дзвін усе гудів і гудів, та так рівномірно, жалібно…
– А тепер чуєте? – знов питає Онисько.
– Та я весь час чую дзвін.
– Ні! Не дзвін, а млин!..
Я прислуховуюся. Нараз вітер зупинився на одну хвилину і я почув, що щось гуде, наче жорна, з виразним характерним стукотінням.
Не встиг я ще зібратися з думками, як щось тяжке, незмірно велике, мов та хмара, насунулося на нас, завило, заскиглило і тут же перед нами з великим шипінням та тарахкотінням розсипалося. Коні захропіли й стали. Онисько підскочив, перехрестився, схопив батога й вдарив по конях. Санки зірвалися зі скрипом, мене стрепенуло, підкинуло і з силою жбурнуло кудись. Я відчув, що падаю на щось таке м’яке, м’яке…
Хвилин, мабуть, зо дві лежав я плазма, нічого не розуміючи, з головою, встромленою у сніг. Певно, мій мозок здеревенів на той час, бо не видавав зі себе жадної думки. Я знаходився в стані нірвани. Вивів мене з цього стану дуже дивний голос, що владно наказував;
– Встань! Піди в млин! Під собійкою лежать гроші… Віддай їх на церкву!
З великою натугою я підвівся. Перше, що впало мені в око, були контури дерев. Чотирьох дерев, з яких одне було ясніше, якби береза. Я підвів очі і… знов повалився на землю, але вже цілком непритомний.