Та раз прийшов він до мене опухлий, заплаканий і приніс з собою малі грабельки. Ми сіли в бур’яні. Він був смутний, не говорив нічого й не мав охоти бавитися, як звичайно. Я дивився на нього. Нарешті він попросив у мене хліба. Я побіг до хати й виніс крадькома кусень хліба в пазусі. Олекса взяв його, вщипнув кришку, але не їв. Потім встав, сказав, що грабельки дала йому тітка, і поволік їх за собою. Я проводжав його, а він загрібав сліди своїх ніжок у пилюці й лебедів, наче до себе:
– Бу-вай здо-ров, бу-вай здо-ров!..
На Другий день я дізнався, що Олекса помер.
Оповідали, що за кілька днів перед тим ішов він біля панського саду, а паничі були на черешні. Він попросив у них черешень. Таки дуже милосердно просив. Вони сміялися з нього й кидали йому кісточки, а потім нацькували псами…
В гарячці перед смертю він просив черешень… Минали літа, я підріс і незабаром пішов світ за очі. Чоловікові жінка не вмре, помре лише дитині – мати. І виріс я на чужині, а в мене виросла туга за рідним краєм, за рідною матір’ю.
Я забажав бодай маленьку пам’ятку знайти по ній, воскресити її образ.
Так поїхав я в рідне село.
Батько привітав мене, як тінь із того світу, мачуха позеленіла і набрала богомольного виду.
– О, то ти ще живеш?… Ми вже давно вважали тебе небіжчиком!
Простягла руку й показала на крісло. Під час розмови батько зиркав на мене, його, видно, будило сумління й спомини, бо відступав від теми і згадав кілька разів, що моє обличчя дуже нагадує йому покійну.
Мачуха спитала, чи пам’ятаю щось з дитячих літ, але потім пригладжувала надшивку сукні й не чекала на відповідь.
Я силкувався заспокоїтись, шукаючи хоч би тіні тої, яка навіть по смерті одна-одинока не покидала мене. Це була кімната, в якій я останній раз її бачив.
Ні одної пам’ятки не лишили. Тепер ця кімната була чужа й холодна…
Наймичка накривала на стіл, мачуха позіхнула й вийшла. Батько став сам не свій. Вона, видно, все людське заглушила в ньому. Старий шепотів сам до себе, блимав дико на мене очима, розводив руками і кривився. Це ранило мене в серце й мучило до краю.
Двері відчинилися. Мачуха тягла за собою щось, батько зітхнув, я піднявся і застиг на місці.
– Представлю тобі, Назаре, мого єдиного сина, доктора прав Нюнька, – сказала вона з чванливою примхою і привела до мене карлика не карлика, а велику, перехилену набік голову з риб’ячими очима і неприємним усміхом. Вся решта тої мачушиної потіхи губилася в одежі дітвака, тільки здорові руки й груба шия нагадували людину, закопану по пояс у землю.
Ми обмінялися поглядами, карлик вхопив мою руку і стиснув так, що я ледве витримав.
– Пардон! – заскрипів він, як криничний журавель. – Але я вважаю за потрібне представитися в тому значенні, щоб гість пізнав відразу, з ким має діло, і не судив по моєму вигляду, що в мене немає сили!
Він засичав і вишкірив два ряди здоровезних зубів, а те «моєму вигляду» виголосив гордо.
Я сказав, що не люблю ніяких доказів сили таким способом, але мачуха перебила: