Стемніло. Заля набралася свого таємного вигляду, що я його так любив. У вікнах протилежного будинку засвітилися веселі вогні. Було тихо, тихо.
Нараз я почув кроки. Я оглянувся. То був Агамемнон. Він підійшов до другого вікна й теж почав дивитися в нього, а довга його тінь упала аж через усю залю. Він певно виглядав свого пана.
Я задумався. А коли глянув за декілька хвилин на Агамемнона – його там не було. Як тінь прийшов, як тінь і щез.
Я глянув знову у вікно. Вулицею котилася карета й стала коло нашого під’їзду, Агамемнон уже був біля неї і поволі одчиняв дверці. У них показалася якась біла фігура, за нею висока постать дядька. Серце у мене чомусь забилося… Я швидко обернувся лицем до дверей і ждав.
…чулися голоси. Двері відчинилися – і в темряву залі вступила вона.
– Ах! – почувся тихий скрик. Я бачив, як та фігура одхитнулася пріч, а дядько обняв її за стан.
– Агамемнон! – суворо крикнув він, але в цей момент вся заля наповнилася елєктричним світом.
– Як я злякалась, – тихо продзвенів мелодійний, як сама музика, голос. По мені мов іскра яка пробігла.
– Чого, моя голубко? – спитав дядько й, не чекаючи відповіді, казав далі. – А оце мій небіж. Деякий час нам доведеться усім трьом жити тут разом, але сподіваюся, що ми не будемо перешкоджати один одному, – і дядько чомусь розсміявся колючим сухим сміхом.
Я промурмотів своє ймення. Вона простягла мені руку, а я – не знаю як це й сталося – припав устами до тієї атласової рученьки. А вона… нахилилася й поцілувала мене в голову. Щастя якесь розлилося по всьому тілі від цього першого поцілунку в моїм житті.
– Дуже рада, дуже рада, – сказала вона двічі, але в словах, що говорили про радість, чулася тривога.
– Харон! – нараз крикнув мій дядько. Вона аж здригнулася.
Ударом лоба розчинивши двері, до залі вбіг здоровенний пес і, лизнувши дядька в руку, став, ворожо дивлячись на незнайому фіґуру.
– Хароне! – звернувся дядько до собаки. – Це буде твоя нова господиня. Ти повинен її берегти! – роздільно й підкреслюючи промовив він.
Пес підійшов до неї й хотів теж лизнути руку, але вона, здригнувшися, з острахом відхитнулася, очима шукаючи захисту.
– Чого ти, чого? Він буде найкращим твоїм сторожем. Погладь його.
– Я боюсь… – прошепотіла вона.
– Чого ж боятись? Ну годі, погладь.
Несміливо висунувши руку з-під білого плаща, вона двічі погладила пса та швидким рухом відсмикнула руку назад. А я стояв переповнений безліччю нових якихось, цілком мені невідомих, почувань і, здається, мало собі уяснював, що робиться довкола. Не то сон, не то туман застилав мені очі, й те, що діялося довкола, якось не доходило до моєї свідомости.
– Чого ж це ми стоїмо? Ходімте до їдальні. Треба ж випити за солодощі будучого життя. Ти не ремствуй на мене, – звернувся він до жінки, – що на нашому весіллі нема гостей, музики, танців, безглуздих окриків, биття бокалів… Це все дурниці.