Зрештою я не витримав і пошепки погукав сина:
— Гей, Тео.
Він миттю зреагував, повівши головою на звук мого голосу. От тільки повіки так і лишалися напівопущеними, з-під війок і далі визирали півмісяці моторошно білих очних яблук. Мені стало по-справжньому страшно. Я усвідомлював, що Тео спить, але не знав, чи варто його будити. І якщо варто, то як?
Чорт забирай, скільки часу він нависає наді мною?
Намагаючись не скрипіти ліжком, я підвівся й обійшов Теодора. Рахуючи удари серця, зупинився за його спиною — хвилину, дві, три, — а тоді позадкував до виходу зі спальні. До коридору. Навіщо? Хрін його знає. Я мало що усвідомлював у ту мить, окрім того, що мушу щось робити. Кілька секунд Тео не рухався, а тоді — коли ледь рипнули двері між спальнею та коридором — скинув голову й повернув її до мене. Повернув по-особливому — так повертають голову незрячі. Почув. Повіки, проте, залишалися напівопущеними. Він чув, але не бачив мене.
Я продовжив задкувати й повністю опинився в коридорі, коли Теодор розвернувся та посунув за мною. Голова ледь зігнута, повіки напівзаплющені, руки звисають уздовж тіла.
Мені стало так холодно, що закортіло до туалету. Якщо у спальню ще проникали слабкі відблиски знадвору — від вуличних ліхтарів і з вікон сусідніх будинків, — то в коридорі панувала цілковита темрява. Я бачив лиш обрис, у якому було важко вгадати сина. І цей обрис наступав, заганяючи мене в пітьму.
Я більше не міг стримуватися.
— Агов, Тео! Тео! ТЕОДОРЕ! Прокинься! Що з тобою?
І тоді він відкрив очі. Хтось наче прокрутив очні яблука, поставивши райдужки на місце. Тео побачив мене. Стрепенувся й заплакав.
— Тату, тату!
Присівши навпочіпки, я обхопив його холодними тремтячими руками.
— Тобі знову щось погане наснилося?
Малюк горнувся до мене й нічого не відповідав, лише скімлив:
— Тату, тату, тату…
Через п’ять хвилин у замку скреготнув ключ і вхідні двері розчинилися. На порозі у чітко окресленому прямокутникові світла застигла Єва, не розуміючи, чому її син і чоловік сидять, обнявшись, на підлозі у полоненому мороком коридорі.
Навесні 2013-го почалися «провали».
Уперше про те, що Теодор немовби кудись «провалюється», застигаючи й упродовж кільканадцяти секунд не реагуючи на зовнішні подразники, я почув від Єви. Була остання субота березня — чи не єдиний за весь місяць ранок, коли ні я, ні Єва нікуди не поспішали. Ми валялись у ліжку та дивились «Ревізор» по «Новому». Новий сезон реаліті-шоу з невгамовною Фреймут стартував кілька тижнів тому.
— Учора дещо помітила, — відкинувшись на подушку, озвалася дружина.
— Умгу?