– Чому ти не можеш просто сказати, де ти?
– Гуляю. Була на Лебединці, тепер іду додому.
– Я… я можу під’їхати?
Рута зрозуміла, що не помилилася. Йому щось потрібно.
– Ні.
– Рут.
Страшенно кортіло відрізати «я не хочу тебе бачити», проте дівчина не могла. Ненавиділа, зневажала себе через це, та не могла.
– Пробач. Щойно телефонувала мама, щось сталося вдома. Сестра повернулась, а мала бути аж у п’ятницю. І я… – Наступні два запитання випурхнули наче нізвідки: – А ти? У тебе все гаразд?
Рута ладна була вирвати собі язика. Втім Лара, схоже, її не слухав.
– Тоді…
– Що?
– Ну, коли що, то скажеш, типу, я був із тобою.
Він раптом заговорив так, мовби намагався заштовхати свої слова якнайглибше в її голову. Рута звела брови на переніссі.
– Кому скажу?
– Нікому. Це лише якщо хтось питатиме.
– Ти у щось вляпався.
– Ні.
– Тоді чому я повинна комусь казати, нібито ти був зі мною?
– Ти не повинна. Я просто прошу. Раптом хтось запитає. Нічого серйозного. Скажеш, типу, я забрав тебе після школи й увесь вечір провів із тобою. Тобі хіба важко?
Рута думала ще щось запитати, проте зачепилася оком за електронний годинник на даху «Укрпошти». 21:58.