– Краще, ніж очікувала.
– Голова не болить?
– Ні.
Запала ніякова мовчанка. На килимку під вхідними дверима Рута побачила свої кеди – правий зі слідами блювотиння на підошві – і опустила очі. Дерев’яна підлога неприємно холодила голі ступні. Лара кахикнув – покашлювання загубилося серед стін – і несміливо озвався:
– Стосовно того, що сталося вчора…
– Не хочу про це чути! – Дівчина аж надто різко махнула рукою. – Забудь!
– Добре.
Рута вловила якийсь сумнів у його голосі. Лара відвернувся, втупившись у нерухоме зображення на екрані велетенського плаского телевізора, який вивищувався на облупленому, напевно, ще радянському комоді, та перед тим Рута встигла зауважити, як обличчям хлопця пробіглась усмішка.
– Чого ти либишся?
Він ковзнув поглядом по її грудях, і в його очах мигнув короткий сірий спалах. Рута густо почервоніла. Вона вже не чекала на відповідь, коли Лара пояснив:
– Ти сміялася вночі.
– Справді? – дурнувато перепитала дівчина.
– Я ледь у штани не наклав. Образно кажучи. Думав тебе будити. Але потім ти ніби заспокоїлася.
– У мене таке буває.
Власне, таке в неї не вперше – Рута вряди-годи сміється вві сні. Першою про її сміх дізналась Індія; Руті тоді було шість. Якогось ранку після того, як переконалася, що старша донька нічого не вигадує, Аміна запевнила сестер, що в тому сміхові немає нічого страшного, то з Рутою вночі граються янголятка. Індія страшенно образилася: мовляв, а чому янголятка не приходять гратися до неї? Довелося вигадувати, що й Індія вночі хихоче, хоча насправді за понад десять років, упродовж яких вони ділили одну кімнату, Рута чула від сестри лише хропіння. За інших обставин дівчина, може, й розповіла б цю історію Богданові, проте зараз не хотіла що-небудь пояснювати.
– Відвези мене додому, – попросила вона.
– Ти не поснідаєш? – Лара кивнув у бік кухні.
– Ні. – Від самої думки про їжу в шлунку замлоїло.
Хлопець засмутився.
– Якби знав, що ти так рано прокинешся, уже щось приготував би. Якусь яєчню.