Ось тільки сонця не було.
За мить вона осмикнула себе: «Не дурій. Звісно, його немає, зараз ранок, повинне бути на сході». Однак… вона нічого не пам’ятала. Анічогісінько. Чим усе врешті-решт завершилося в онкодиспансері? Як вона потрапила додому? Як зреагували батьки на її відсутність протягом ночі?
Рута стрепенулася. Батьки. Вона відступила від вікна й гукнула:
– Ма-а-ам?..
Почекала. У відповідь – тиша.
Дівчина нашвидкуруч одяглася та вийшла з кімнати. Зазирнула до спальні, потім до зали, але ні там, ні там нікого не знайшла. Квартира стояла порожньою. Батьки, напевно, на роботі, а Інді… може, десь з Іллею.
Рута знову підскочила до вікна, тепер уже в залі, й увібрала поглядом усе подвір’я відразу, і цього разу якийсь смутний, нав’язливий холодок осів на споді живота. Щось було не гаразд. Чогось не вистачало. Якоїсь дрібної та водночас важливої деталі.
Узявши ключі, дівчина ступила за поріг квартири, замкнула за собою двері та спустилася ліфтом на перший поверх.
Перші мазки на небі вона розгледіла, щойно вибігла з під’їзду на вулицю. Розкошлані млисті хмари, ледь помітні на тлі блакитного купола, повільно сунули на захід. «Сонце, – непрохана думка задзижчала у вухах, – де сонце?» Невиразний, притлумлений страх почав розростатися.
Рута швидким кроком рушила вздовж десятиповерхівки на південь, обігнула ріг, проте сонця не побачила. Огляду перешкоджав чотириповерховий офісний центр «Грушевський». Дівчина додала ходу й за хвилину дісталася перехрестя вулиць Грушевського та Київської. На світлофорі загорілося зелене світло, Рута рушила перетинати дорогу, досягнула середини вулиці й зупинилася. Схожі на клоччя хмари на сході були брудними та кублилися невисоко над землею. Рута вгризалася в них очима, але сонця не бачила. Примітивний, неконтрольований страх, немов кислотою, роз’їдав тіло. Дівчина ледве дихала. А потім…
Крізь лиховісну запону на сході прорізалися жовті промені. Хмари розійшлись, і розпаленіле літнє сонце, що неначе застрягло посеред гілля дерев на північному боці Київської, засліпило Руту.
Від полегшення в дівчини затремтіли коліна, і вона безсило опустилася на асфальт. Просто там, де стояла, – посеред дороги. Вона затулила обличчя долонями й засміялася. Спочатку сміх був схожим на кашель, але незабаром перетворився на нестримний регіт.
Вона не вві сні. Все гаразд. Нехай у пам’яті не залишилося спогадів про те, як усе закінчилося, не біда. Пізніше зателефонує Русецькому та розпитає. Зрештою, яке це має значення? Найважливіше – вона виспалася та прокинулась у…
Рута так зациклилася на сонці, що нічого довкола себе не зауважувала. І лише тоді, коли, тихо клацнувши, перемкнувся світлофор, повільно повернула голову та витріщилася на червоний сигнал. У грудях зародилося дивне відчуття, ніби десь під серцем огидно шкребеться кігтями дрібна тваринка.
Дівчина підвелася й розвернулась обличчям у той бік, звідки мали б їхати автомобілі. І річ не в тім, що машин не було. За півсотні метрів на захід, навпроти 23-го відділення Укрпошти, стояв, блимаючи аварійними вогнями, легковик, уздовж тротуару перед «Політоном» вишикувалися кілька автомобілів таксі. Річ була в тому, що жодна з машин не рухалася. Рута впродовж одинадцяти років перетинала це перехрестя, прямуючи до школи, але не пам’ятала жодного разу, щоб на ньому не було автомобілів.
Вона нарешті вловила, що все довкола якесь дивне. Світло. Воно здавалося надто яскравим, мовби переливалося звідкілясь з-за горизонту, і через те все на вулиці аж надміру вигравало барвами. Далі – тиша. Рута чула тільки шурхіт мінливого вітру в кронах дерев і більше нічого. Та основне – люди. Дівчина заклякла посеред одного з найбільш жвавих перехресть у східній частині Рівного, але не споглядала навкруги жодної людини.
Болюча пульсація з грудей повільно сповзла до живота.
– Ей! – скрикнула Рута. За секунду, глибоко вдихнувши, гукнула голосніше: – Е-Е-Е-Е-ЕЙ!
Із глибини вулиці прилетіло дзвінке відлуння, та поза тим – жодного звуку.
Несподівано Рута помітила на тротуарі за пішохідним переходом розгорнуту книжку. Вітер ледачо перегортав сторінки. Потім ковзнула занепокоєним поглядом по вітринах на південному боці Київської й навпроти магазину світильників угледіла дитячу коляску. Рута нарешті перейшла дорогу, затамувавши подих, підступила до коляски та зазирнула досередини. Пустушка, пляшечка з молоком, чисті підгузки, різнокольорові брязкальця. І все. Дитини не було.