Дівчина піднялася сходами до круглого газону на вершині пагорба, який півколом огинала бетонна стіна. По центру зринав угору п’ятдесятиметровий обеліск, під яким стояла скульптурна композиція з бронзи – солдат, партизан і дівчинка. Ліворуч зі стіни випирав барельєф із двома десятками фігур на тему війни. Рута рушила в обхід стіни, щоб вийти до підніжжя обеліска, коли телефон тихо дзизнув, сповістивши про надходження текстового повідомлення. Вона подивилася на екран. Есемес від Іванки:
08:36
Ти де?
Дівчина відписала у відповідь:
08:36
Мене сьогодні не буде.
За мить на екрані вигулькнуло:
08:37
Цілий день?
Чому?
Рута почала набирати: «Мені погано», але відразу стерла повідомлення. Вона справді почувалася не дуже добре, проте розуміла, що така відповідь призведе до нових запитань, а втягуватися в переписку з Бадалян дівчина зовсім не мала бажання.
Поки вона міркувала, що надрукувати, телефон знову завібрував.
08:38
Чорнай розпитує про тебе.
Питає, де ти.
Рута похолола. Звісно, вона усвідомлювала, що йдеться про Анну Ігорівну, а не про Якова Демидовича, та фраза однаково здавалася моторошною. Дівчина вкотре відзначила незбагнений інтерес до неї Анни Ігорівни. А що, як вона зателефонує батькам? Це малоймовірно, та все ж…
Рута швидко настрочила:
08:38
Придумай щось. Скажи їй, щоб вона заспокоїлася. Не хочу, щоб телефонувала батькам. Бо вона може.
За дві хвилини від Іванки надійшло: