Твердиня

П’ять місяців тому сер Пол на трьох човнах вирушив із Пуерто-Мальдонадо (адміністративного центру найбіднішого і найменш заселеного регіону Мадре-де-Діос) угору по Ріо-де-лас-П’єдрас. В експедиції його супроводжувала колега з Австралії біолог Кетрін Муні, перуанець-провідник, а також десять (за іншими даними — п’ятнадцять) носіїв із племені мачігуенга. Мета експедиції, підготовка до якої широко висвітлювалась у британських та американських ЗМІ: пошук рудобородого тіті — невеликого примата, чиє існування до сьогодні науково не підтверджено. Низькоякісну фотографію мавпи, нібито зроблену дроворубами в лісах крайнього заходу Бразилії влітку 2002-го (на цей момент — єдине зображення рудобородого тіті), спеціалісти вважають знімком сумнівного походження. Втім, сер Пол переконаний в існуванні примата і не раз заявляв, що бачив його у 2006-му в колумбійській частині тропічних лісів Амазонії. Британець також стверджував, що ці милі бородаті створіння перебувають на межі вимирання — їх популяція не перевищує 250—300 особин, — тож їх потрібно рятувати.

Кетрін Муні вирушила в ліси Мадре-де-Діос, сподіваючись розшукати Martialis heureka, особливий вид мурах, які, за її твердженням, дожили до наших часів із Крейдяного періоду. 2000 року в околицях містечка Манаус (Бразилія) Муні знайшла лише трьох представників цього виду — на жаль, мертвими. Завдяки незвичайному вигляду цих комах уже відносять до окремої підродини.

Експедиція була чудово устаткована.

Першими на сполох забили, як не дивно, колеги Кетрін Муні з австралійського відділу Міжнародного товариства збереження природи (Conservation International), розташованого у Сіднеї — за тринадцять тисяч кілометрів від Перу. Технічні засоби дозволяли Холбруку і Муні виходити на зв’язок; також за допомогою GPS-локаторів на сайті www.saveredbeardedtiti.com можна було стежити за пересуванням експедиції у джунглях. Зв’язок із науковцями обірвався понад місяць тому — 5 червня.

Професор Норман Хенке, який до останнього стежив за просуванням експедиції з координаційного центру в Сіднеї, пояснив «The Daily Telegraph», чому не здійняв тривогу раніше: «У цьому немає нічого дивного. Зв’язок часто зникає. Пол і Кетрін опинилися в агресивному середовищі, де немає можливості купити нові акумулятори або занести передавач у майстерню з ремонту радіоапаратури. Можливо, закінчився заряд батарей, можливо, під час переправи намокли акумулятори, а може, щось скоїлося з передавачем. Усе могло статися. Проте GPS-маяки працювали, експедиція рухалась, а отже, я знав, що з ними все гаразд».

Так тривало до 27 червня, коли GPS-локатори припинили надсилати сигнали на супутник. Коментує професор Хенке: «А ось це здивувало мене, оскільки я знав, що маячків чотири, вони споживають дуже мало енергії і кожен із них обладнаний вбудованою батарейкою, якої вистачить мінімум на вісімнадцять місяців роботи. Мені важко уявити, що мало статися, щоб вони вийшли з ладу одночасно. Я почекав п’ять днів і зв’язався з британським послом у Перу. Гадаю, це було правильно».

Крайнє зафіксоване положення експедиції має координати 10°50"52"" пд. ш. 70°54"26"" зх. д.

5 червня, під час останнього сеансу зв’язку, сер Пол повідомив Нормана Хенке, що натрапив на руїни, схожі на інкські сільськогосподарські тераси в Андах, хоч і більші за розмірами, і вирішив відхилитися від курсу, щоб дослідити їх. Дані супутника це підтверджують: 6—7 червня група прямувала на захід. Після цього експедиція повернула на північний схід і дотримувалась раніше визначеного маршруту.

Перуанська влада затримує початок пошукової місії, пояснюючи це тим, що не мають доказів того, що група Холбрука вскочила в халепу. Співробітник МЗС Перу в приватній розмові з представником «The Daily Telegraph» зазначив, що Холбрук подався надто далеко, пошуки коштуватимуть сотні тисяч доларів — ніхто на таке не піде, більше того, сер Пол не повідомляв офіційну владу про експедицію, не отримував дозволу, а тому, строго кажучи, Перу не зобов’язане його рятувати.

Американський фотограф Гаррі Паллістер, напарник сера Пола під час поїздки в Танзанію у 2003—2004 роках, зберігає оптимізм. За його словами, сер Пол об’їхав півсвіту, забираючись у найбільш неприступні закутки, і є надзвичайно досвідченим мандрівником, що знає, як ухилятися від небезпек, а також уміє виявляти витримку в критичних ситуаціях. Малоймовірно, щоб людина з таким досвідом втратила контроль над експедицією.

«Так, Мадре-де-Діос — це справжня дупа на тілі планети. Але не варто здіймати істерію і передчасно ховати Пола, — каже містер Паллістер. — Цей хитрий лис не пропаде. Знаю його давно, і часом мені здається, що Пол народився у джунглях і сам перегризав собі пуповину. Не здивуюсь, якщо за кілька тижнів він приповзе до Пуерто-Мальдонадо, голодний і охлялий, з двома видами тропічної лихоманки за пазухою, що валитимуть його з ніг двічі на день, і ще одним, третім видом, до сьогодні невідомим медицині, але разом із тим щасливий і усміхнений, і головне — з цілим караваном саморобних кліток за спиною, заповнених звірятами, яких іще не бачило людство. Він пішов за рудобородим тіті — і він його дістане. У цьому весь Холбрук».

На запитання, що він думає про згадані в останньому повідомленні руїни, Гаррі Паллістер відповів: «Важко сказати… Пол не цікавився руїнами древніх цивілізацій. Наскільки мені відомо, Кетрін Муні теж. Мені не віриться, що Пол міг відхилитися від обраного маршруту заради мертвих каменюк. Хіба що натрапив на дещо справді цікаве».

22 липня 2008 року, 13:38 (UTC[5] +2) Дубенський військовий навчальний полігон 17 км на схід від містечка Дубно, Рівненська область, Україна

Левко м’яв губами квітку конюшини, чекаючи своєї черги. Поряд на траві витягнувся Джонік, темноволосий хлопчина з карамельними очима й інтелігентним виразом обличчя — командир 521-го навчального взводу. Нижче від них примостилися ще четверо курсантів — найкращі стрільці 521-го (гіпотетично найкращі, оскільки ніхто з них раніше не брав до рук справжнього АК-74[6], їх стрілецький досвід обмежувався рогатками і — в кращому випадку — підхмеленою пальбою з пневматичних гвинтівок по гномиках у тирі).

Заклавши руки за голову, Джонік апатично роздивлявся хмарки. Левко підібгав коліна до грудей, обхопив їх руками і спостерігав, як шестеро їхніх товаришів (передостання шістка з 521-го) підтюпцем наближаються до вогневого рубежу. Дотримуючись інструкцій, курсанти бігли не навпростець, а строго по розмічених прапорцями хідниках (на полігоні інакше не можна). За мить хлопці вишикувались перед лінією вогню. Двоє широкоплечих лейтенантів, рясно сиплячи грубою лайкою, викрикували останні настанови. До Джоніка і Левка долітали лиш уривки фраз. «Перевірити запобіжник… вставити ріжок… затвор на… зняти… спочатку, бля, чергою… вийняти ріжок на х… пересмикнути затвор… контрольний постріл… доповісти про завершення стрільби!»

Віддалік за стрільбами спостерігали кілька офіцерів військової частини А2363[7], котрій належав полігон, а також полковники з військової кафедри Водного університету[8].

— Ну що там? — не підіймаючи макітри з трави, спитав Джонік.

— Лягають, — сказав Левко. Норматив по стрільбі здавали лежачи.

Лейтенант проревів команду. Хлопці попадали на розстелене рядно і стали готуватися до стрільби. Нараз Левко угледів, як якийсь незграба з 2-го відділення, встромляючи ріжок з патронами в АК-74, відвів ствол убік, ледь не на голову свого сусіда. Тієї ж миті лейтенант, плюючись і бурхаючи, немов вулкан, накинувся на хлопця і зацідив ногою під ребра. Далі посипались добірні матюки. Курсант зіщулився і покірно направив автомат у поле.

— Як з цепу зірвався, — прокоментував епізод Бодя Макаренко, один із тих чотирьох, що сиділи нижче.

— А ти б не зірвався? — став на захист лейтенанта Джонік. — Цілий день марудитися зі шмаркачами, яким уперше за час навчання на кафедрі дали автомат у руки. У половини від збудження слина тече й ерекція така, що хоч дрова рубай, а в очах картинки з «DOOM III» чи «Half Life 2». Так і жди, хтось ошаліє і почне палити в усе, що рухається. — Джонік скрушно зітхнув, подумавши про непросту командирську долю. — Вони ж за нас відповідають. Я «шакалам»[9] не заздрю…