Вершник без голови

Томас Майн Рид Вершник без голови

Это один из самых популярных приключенческих романов известного английского писателя XIX века. Книга привлекает все новые поколения читателей не только занимательностью сюжета, но и благородством любимых героев автора.

Це один в найпопулярніших пригодницьких романів широковідомого англійського письменника XIX ст., у яких веливодушність і благородство протистоять злу й насильству.

uk en Владимир Иванович Митрофанов MVV ExportToFB21, FB Editor v2.0, ImageFB2, AlReader2 07/04/2010 Сканування і коректура: SK, Aerius, rastiz, MVV OOoFBTools-2010-4-7-16-3-45-797 1.1 Вершник без голови "Веселка" Київ 1983 БИБЛИОТЕЧНАЯ СЕРИЯ Майн Рид ВСАДНИК БЕЗ ГОЛОВЫ Необыкновенная техасская история Роман (На украинском языке) Для старшего школьного возраста Перевод с английского Владимира Ивановича Митрофанова Рисунки Игоря Александровича Ильинского Послесловие Романа Михайловича Самарина Киев «Веселка» Редактор Є. А. Горева Художній редактор А. О. Ливень Технічний редактор Л. В. Маслова Коректори Т. А, Прожогіна, П. М. Коваленко Інформ. бланк № 1266 Здано на виробництво 18.05.83. Підписано до друку 06.09.83. Формат 84 X 108 1/32 Папір друкарський № 2. Гарнітура шкільна. Друк високий. Умовн. друк. арк. 28,98. Умовн. фарб.-відб. 29,61. Обл.-вид. арк. 30,93. Тираж 215 000 пр. (II з-д 115 001—215 000). Зам. 3—1485. Ціна 1 крб., 20 Видавництво «Веселка», 252050, Кяїв-50, Мельникова, 63 Головне підприємство республіканського виробничого об"єднання «Поліграфкниіа», 252057, Київ, Довженка, 3.

Майн Рід

ВЕРШНИК БЕЗ ГОЛОВИ 

_{Перекладено аа виданням:}

_{The Headless Horseman. A Strange Tale of Texas. By Captain Mayne Reid. London: George Routledge and Sons.}

ПРОЛОГ

Техаський олень, що заліг на ночівлю серед прерії,[1] раптом прокидається, розбуджений тупотінням кінських копит.

Він не залишає свого лігва, навіть не одразу зводиться на ноги. В цих місцях, де він почуває себе господарем, живуть і дикі коні, що мають звичай пастися ночами. Він тільки підводить голову й, виставивши роги над високою травою, дослухається, чи не почує знову того звуку.

Аж ось кінське тупотіння долинає знов, але цього разу в ньому чути й щось нове. Це — дзвін металу, лункі удари підків об каміння.

Зачувши цей звук, такий промовистий для його вуха, олень миттю змінює поведінку. Підхопившись зі свого лігва, він мчить прерією навскач, а тоді спиняється, щоб подивитись назад, на того, хто порушив його сон.

В ясному світлі місяця, що лине з південного неба, він упізнає свого найбезжальнішого ворога — людину. Вона наближається верхи на коні.

Гнаний інстинктивним страхом, олень уже ладен тікати далі, та щось у цьому вершнику — якийсь неприродний вигляд — змушує його прикипіти до місця.

Торкаючись тремтливими стегнами вершків високої трави та обернувшись назад, він невідривно дивиться на непроханого гостя, і в його великих карих очах відбиваються водночас страх і подив.

Чому ж олень так довго не зводить очей з коня та вершника? Кінь як кінь, чудова тварина, — засідланий, загнузданий, з усіма належними прикрасами на збруї. Усе в нього на місці, нічого йому не бракує, ніщо не може викликати подиву чи тривоги. Ну, а вершник, людина? Е, стривайте! От із ним таки щось негаразд, щось у ньому незвичайне й моторошне — чогось йому бракує!

О небо! В нього ж немає голови!

Навіть нерозумна тварина здатна це помітити, отож, подивившись ще якусь хвилю зляканими очима, не в змозі збагнути, що то за химерна потвора глузує. з його оленячої уяви, охоплений жахом олень знов кидається навтіки й спиняється лише тоді, коли, перепливши річку Леону, залишає те страхіття аж ген за бистрою її течією.

А тим часом вершник без голови, анітрохи не зважаючи на сполоханого оленя — навіть не помітивши ні його самого, ні його панічної втечі, — їде собі далі.

Він теж простує до річки. Та, на відміну від оленя, начебто нікуди не квапиться, а посувається вперед тихою, повільною ступою, безгучно, мов на якійсь урочистій церемонії.

Скидається на те, що він увесь поринув у задуму, — бо зовсім попустив поводи й не перешкоджає коневі раз у раз скубати траву по дорозі. Та й ні словом, ні порухом не поганяє його вперед, коли той, наполоханий дзявканням койота,[2] спиняється, задирає голову й злякано хропе.

Як видно, ним цілком заволоділо якесь глибоке почуття, і жодна звичайна подія не може привернути його увагу. А що то за почуття — цього він не виказує ні словом, ні звуком. Переляканий олень, власний кінь, луговий вовк та ще опівнічний місяць — оце й усі свідки його мовчазної задуми.