— То ви заперечуєте причетність тубільців до цього злочину? — спитав його Гленарван.
— Цілковито.
— Хто ж тоді винен?
У цю мить за півмилі відсіль по горішній течії Муррею розлігся голосний гомін. Натовп, що сунув відтіля, зростав щохвилини. Невдовзі він наблизився. В середині юрби двоє чоловіків несли труп. Це було вже задубіле тіло залізничного строжа. Лезо кинджала влучило йому в самісіньке серце. Вбивці відтягли тіло якомога далі від Кемденського мосту, без сумніву, прагнучи збити поліцію з пантелику під час її перших розшуків. Ця знахідка стверджувала здогади поліцейського офіцера. Тубільці аж ніяк не були причетні до злочину.
— Людям, що утяли цю штуку, певна річ, не первина отака забавка.
Кажучи так, офіцер показав ручні кайданки — дві залізні обручки, скріплені між собою заскочкою.
— Невдовзі, — додав він, — я матиму втіху запропонувати їм цей браслет як новорічний подарунок.
— То ви підозрюєте…
— Тих, хто “безкоштовно подорожує на суднах її величності”.
— Як? Каторжників? — вигукнув Паганель, що зрозумів цю метафору, вживану в австралійських колоніях.
— А я гадав, — зауважив Гленарван, — що засланці не мають права жити в провінції Вікторія.
— Ну то й що? — озвався поліцейський офіцер. — Коли вони його не мають, то самі собі здобувають. Буває, їм поталанить утекти, і я ладен заприсягтися, що злочинці прибули сюди простісінько з Пертської каторги. Та вони не загаються туди повернутися, будьте певні.
Головний інспектор схвальним жестом ствердив слова поліцейського офіцера. Тут саме до залізничного перехрестя під’їхав фургон. Гленарван, бажаючи приховати від жінок жахливе видовище, попрощався з головним інспектором і подав знак своїм друзям йти за ним.
— Що б там не було — ми не можемо через це нещастя перервати нашу подорож, — сказав він.
Підійшовши до фургона, Гленарван повідомив леді Гелену про нещастя на залізниці, але й словом не прохопився про злочинство. Змовчав він і про те, що в країні діє зграя каторжників, поклавши собі сповістити про це тільки Айрто-на. По тому маленький загін переїхав колію за кілька сотень метрів вище мосту й подався на схід своїм звичним шляхом.
Розділ ХІІІ
ПЕРША НАГОРОДА З ГЕОГРАФІЇ
За дві милі від залізниці, як природна межа рівнини, підносились, чітко вимальовуючись на виднокрузі, кілька подовжистих горбків. Незабаром фургон заглибився між вузькі покручені ущелини. Ця звивиста дорога вивела подорожніх до чарівної долини, де, розкидані навкруг невеличкими гайками, розкішні дерева буяли в своїй справді тропічній красі. Поміж них вирізнялися чудові казуарини, що немов перейняли від дуба могутній стовбур, від акації — запашні квітучі грона, від сосни — жорстку синьо-зелену глицю. З їхніми вітами спліталися химерні конусуваті верховини напрочуд струнких банксій — “banksia latifolia”. Великі кущі зі звислим долі гіллям скидались на зелені водоспади, що немов струміли через вінце повних ущерть водоймищ.
Очі в захваті блукали серед цих чудес, не знаючи, на чому зупинитися.
Мандрівники затримались на часинку. Айртон за наказом леді Гелени спинив биків. Величезні колеса перестали рипіти по кварцовому піску. Під деревами розлягались широкі зелені килими, тільки якісь невеличкі прямокутні горбики визначали на них доволі чіткі квадрати, котрі нагадували шахівницю. Паганель, глянувши на ці зелені бугорки, на поетичне відлюддя, одразу збагнув, що перед ними — місця довічного спочинку. Він пізнав чотирикутні могили тубільців, чиї останні сліди губились нині в густій траві і лише зрідка траплялись на очі подорожнім.