— Сади смерті! — сказав він.
Безперечно, перед очима мандрівників лежало тубільне кладовище, але таке свіже, таке тінисте й знадливе, його так звеселяли зграйки пустотливих пташок, що воно не навіювало смутку. Його залюбки можна було взяти за сад Едема тих часів, коли на землі ще не знали смерті. Здавалось, кладовище було створено на втіху живим. Але ці могили, що їх з побожною шанобливістю колись доглядали дикуни, тепер зникали під нестримним наступом буйної трави. Завоювання Австралії змусило тубільців покинути землі, де спочивали їхні предки, а колонізація віддавала ці долини смерті на поталу худобі, перетворюючи їх на пасовища. Ось чому такі сади-гайки зустрічаються зовсім зрідка, й багато разів нога байдужого мандрівника ступала по землі, яка ховала нещодавно вигибле покоління!
Паганель і Роберт, випередивши всіх, заглибилися в затінок доріжок між могилами. Вони розмовляли й просвіщали один одного, бо ж географ запевняв, що він знаходить багато чого цікавого в бесідах молодого Гранта. Та невдовзі Гленарван спостеріг, що вони зупинились, потім позлазили з коней і схилились долі. Їхні промовисті жести свідчили, Що вони надибали щось вельми цікаве.
Айртон гукнув на биків, і незабаром фургон наздогнав своїх двох друзів. Причина їхньої зупинки й подиву зразу стала очевидна: під гіллям чудової банксії солодко спала дитина, восьмирічний хлопчик — тубілець у європейському одязі. Характерні риси його зовнішності — кучеряве волосся, майже чорна шкіра, плескатий ніс, товсті губи й надто довгі руки — все показувало, що він був родом з Центральної Австралії. Та лице в хлопчика було кмітливе; певна річ, юний австралієць уже закуштував європейської освіти й культури.
Гелена, жваво зацікавлена хлопченям, вийшла з фургона, і небавом мандрівники оточили маленького тубільця, що досі міцно спав.
— Бідолашне дитя, — мовила Мері Грант, — невже воно загубилося в цій пустелі?
— А я гадаю, — відповіла Гелена, — що він прийшов десь здалеку, аби відвідати ці сади смерті. Напевно тут поховані ті, кого він любив!
— Його не можна так залишити! — сказав Роберт. — Адже він тут один-однісінький і…
Жалісливі Робертові слова перервав раптовий рух маленького австралійця, що, не прокидаючись, повернувся на другий бік. На превелике диво, в нього на плечах побачили табличку, де було написано:
— Ось вони, англійці! — вигукнув Паганель. — Виряджають дитину, наче посилають пакунок, надписують на ній адресу, немов на конверті! Мені казали про це, та я не йняв віри.
— Сердешне маля! — мовила Гелена. — Чи не їхав він, бува, у тому поїзді, що звалився біля Кемден-Бріджа? Може, його батьки там загинули, й він тепер зостався в світі сиротою!
— Не думаю, — сказав Джон Манглс. — Цей плакат з написом показує, навпаки, що він подорожує сам.
— Він прокинувся, — зауважила Мері Грант.
Справді, дитина просиналася. Вона помалу розплющила очі й зараз же знову їх заплющила, засліплена денним світлом. Гелена взяла хлопчину за руку. Він підвівся й здивовано глипнув на людей, що стояли навколо.
В першу хвилину на дитячому виду з’явився страх, але присутність Гелени, як видно, його заспокоїла.
— Ти розумієш по-англійському, серденько? — спитала молода жінка.
— Розумію і розмовляю, — відповів хлопчик рідною мовою мандрівників, але з дуже помітним акцентом.
Його вимова нагадувала вимову французів, коли вони говорять по-англійському.
— Як тебе звати? — спитала Гелена.