— Толіне, — відповів юний австралієць.
— О, Толіне! — вигукнув Паганель. — Якщо я не помиляюсь, по-австралійському це означає “деревна кора”.
Толіне ствердно хитнув головою і знову став роздивлятися на мандрівниць.
— Відкіля ти їдеш? — розпитувала його далі Гелена.
— З Мельбурна, я їхав у Сендхорстському поїзді.
— Ти був у тому поїзді, що зазнав аварії біля Кемденського мосту? — запитав Гленарван.
— Так, пане, — відповів Толіне, — але біблійний бог мене врятував.
— Ти подорожуєш сам?
— Сам. Превелебний отець Пакстон доручив мене Джефрі Сміту, та бідолашний кондуктор загинув.
— У цьому поїзді ти, крім нього, нікого не знав?
— Нікого, пане, але бог дбає про дітей і ніколи не залишає їх у біді.
Толіне говорив таким, щирим зворушливим голоском, що розчулив усі серця. Коли він згадував бога, мова його ставала поважна, очі починали блищати, в усьому відчувалась палка віра, яка гніздилася в цій дитячій душі. Релігійний запал в створінні такого ніжного віку пояснювався просто. Дитина була з числа тих молодих тубільців, котрих англійські місіонери охрестили й виховали в суворих обрядах і звичаях методистської церкви. Охайний вигляд хлоп-Ця, темне вбрання, поважні відповіді робили його схожим на маленького панотця.
Але куди простував хлопчина, чому він покинув Кемден-Брідж? Про це й спитала його Гелена.
— Я повертаюсь до свого племені в Лаклан, — відповів хлопчик. — Мені хочеться побачити своїх родичів.
— Вони австралійці? — спитав Джон Манглс.
— Австралійці з Лаклану, — відповів Толіне.
— В тебе є батько, мати? — спитав Роберт Грант.
— Є, брате мій, — відповів Толіне, простягаючи йому руку.
Роберта так зворушило це слово, що він поцілував маленького австралійця, й хлопчики одразу стали друзями.
Тим часом мандрівники, зацікавлені відповідями маленького дикуна, один за одним посідали навколо, щоб його послухати. Сонце за високими деревами вже схилялось до обрію. Місце здавалось вигідне для. зупинки, а кілька зайвих миль, що їх можна було зробити ще до вечора, важили небагато, — отож Гленарван дав наказа стати тут табором на ніч. Айртон розпряг биків, спутав і пустив пастися, як їм заманеться. Напнули намета. Олбінет подав вечерю. Толіне погодився взяти в ній участь, хоч і з певними церемоніями, дарма що добре зголоднів. Посідали до столу, обидва хлопчики поруч. Роберт вибирав ласі шматочки й пригощав свого нового приятеля, а Толіне приймав їх з боязким і чарівним збентеженням.