— Боже мій, Венгожевський? — старий недовірливо засопів. — Але ж він на п’ять років старший за мене, пане добродію! Сподіваюсь, не з панною?
— З удовою. Їй пішов уже п’ятий десяток, але вона ще зовсім, зовсім…
— Дозвольте, добродію, мені вгадати. Конопацька?
— Ви, пане граф, як завжди, в саму ціль.
— Конопацького, царство йому небесне, я добре знав. Його землі межували з моїми.
— Розумна голова.
— Та де там, пане, — закукурічився старий. — Чоловік він був добросердий, але дурний як пень. Пам’ятаю, приїхали вони колись сюди разом, здається, за рік до війни. Так я потім Янові наказав усі вікна в палаці повідчиняти, щоб їхній дух, прости господи, вивітрився…
Клосс мало не поперхнувся. Жарт Пшетоцького, такий несподіваний і влучний, ледве не виявив, що йому зрозуміла вся розмова. На щастя, жарі чимось добре зачепив Маєвського, бо він аж підхопився з стільця.
— Пане Тадеуш!
Тим самим Пшетоцький мимоволі допоміг Клоссу. Боячись німецького офіцера, ротмістр Маєвський намагався вести розмову про сусідів, згадувати плітки та побрехеньки. Жарт Пшетоцького, що асоціювався з довоєнними і, очевидно, ще живими тут політичними суперечками і чварами, повернув бесіду в інше русло, чого саме й чекав Клосс.
— Гаразд, гаразд, адже ви мені тоді не повірили, а я ж говорив, попереджав…
— Ну навіщо це зараз? — примирливо сказав Маєвський. — Навіщо ворушити старе?
— Поляк мудрий по шкоді, — не здавався Пшетоцький. — А треба було…
— Ні до чого нам зараз старі сварки, — Маєвський, як міг, намагався вгамувати графа.
— Старі, нові… А хто з мене ще чотири роки тому глузував за ендеків?[6] Яка ота Росія не є, більшовицька чи не більшовицька, але завжди вона залишається Росією, добродію! Якби ті, кому треба, мене тоді послухали, то цей тип не сидів би тут, — він промовисто глянув на Клосса, котрий в цю мить удав, що цілком зайнятий розливанням кави, боячись пролити бодай краплю на сніжно-білу скатертину.
— Дідусю, — благально промовила Зося, — він же може здогадатися, що йдеться про нього.
— А ти, моя дитино, не заважай, ти в цьому нічого не розумієш, — засопів Пшетоцький у її бік, тамуючи злість. Він поволі заспокоювався, збагнувши, напевно, недоречність свого гніву; потім потроху заходився притакувати Маєвському, який почав розповідати щось про годівлю коней.
На протилежному кінці столу Едвард нахилився до Йоланти.
— Ви, пані, не грали до війни в теніс на кортах вулиці Фраскатті?
— Ви маєте на увазі постійно? Ні, звичайно. Здається, всього раз чи два. Я ж майже не знаю Варшави і не можу присягтися, що це взагалі було саме на Фраскатті. А чому ви питаєте?