— Все, що ви, пане граф, схочете продати.
— Звідкіля ти знаєш про папери? Як це тобі спало на думку?
— Та я просто так сказав. Папери бувають різні, наприклад, якісь акції. Якщо першими прийдуть більшовики — все пропаде. Якщо англійці — можна добре заробити. Але я можу дозволити собі ризикнути. Тільки долари ціняться завжди, і найкраще за всі монети, пане граф.
— Геть! — вигукнув старий.
— Ви, пане граф, не кричіть, — сказав Пісарський з погрозою в голосі. — Я не з боязких. Мене криком не злякаєш. Я знаю стільки, що…
— Забирайся геть!
— Як хочете, пане граф. Я не ображаюсь. Купцеві ображатися не можна. Я повернуся. Пісарський завжди повертається і купує подешевше.
Клосс почув, як двері тихо зачинились. Потім пролунали розмірені кроки старого, його тихе сопіння.
Невже це агент Гофберга? Ні, цього не може бути. Але звідки він знає про папери? Треба буде з цим Пісарським поговорити. Клосс ще раз окинув поглядом кімнату, в якій був. Ніяких тайників, ніяких сейфів. Звичайно, Пшетоцький міг би вкласти цінну документацію в один із цих швидкозшивачів з рахунками. Це було б на нього схоже, свідчило б як про його спритність, так і про зневагу до праці якогось там Лятошека. Треба б їх переглянути, але не зараз, бо Пшетоцький у будь-яку хвилину може зайти до свого кабінету.
Він уже відійшов од дверей, коли його зупинив тихий стукіт, що долинав через стіну, а потім голос Зосі:
— Можна, дідусю?
— Заходь, заходь, моя дитино, — пружини голосно рипнули. Певно, Пшетоцький знову всівся в крісло.
— Дідусю, — відразу почала зона. Клосс здогадався, що вона скаже. І не помилився. Майже те саме, що він почув кілька днів тому, стоячи струнко перед різьбленим письмовим столом полковника Гофберга. — Батько залишив папери. Я вже доросла і прошу віддати їх мені.
— Це все, що ти хотіла сказати?
— Так, дідусю.
— Невдячна шмаркачка. Без мого дозволу… Адже ти про них не знала, не могла знати. Хто тебе послав?
— Я не можу сказати.
— Не можеш сказати? Ніби я сам не знаю. Думаєш, якщо я старий, боже праведний, то нічого не бачу? Ну, я вже з ними побалакаю! Я ж їх просив, попереджав…
— Дідусю, це мій обов’язок.
— Тільки я знаю, в чому полягає твій обов’язок, — сказав Пшетоцький. — Ти вчилась, екстерном склала екзамени на атестат зрілості, після війни вступиш до університету. А поки що вчись у Янової дружини варити й пекти, це тобі більше знадобиться в житті, аніж оті конспіративні химери. У твоєї покійної бабусі було три куховарки, але коли вона хотіла зробити для мене приємне, то сама готувала паштет. І знала б ти, що це був за паштет! Але ти непокірлива, я знаю. Уся в Геленку. Вона теж мене не слухала. І Лятошек теж впертий.
ebooksa