— Документи буде передано в розпорядження нашого уряду в Лондоні.
— Поштою? — глузував старий.
— Їх доправить кур’єр.
— Ага… — протяг старий. — Так ось навіщо знадобилася давня дружба. І як це я відразу не здогадався? Бач, забув вам сказати, що ми дружили з Генриком Кшемінським тільки до тридцять сьомого року, коли цей старий шелепа програв мені процес у сто тисяч. Відтоді ми не бачилися і, напевно, ніколи вже не побачимось.
— Це мене не цікавить, — перебив ротмістр. — Що буде в документами?
— Те, що й мало бути. Після війни я віддам їх Лятошеку. Може, він мені й віддячить за це. Якщо сюди прийдуть більшовики, то він у них буде великою фігурою. Він завжди водився з червоними. А якщо я помру або Лятошек загине — документи дістануться моїй онуці.
— Коли до цього у вас не відберуть їх німці. Питаю востаннє: ви віддасте ці документи представникам законного уряду Речі Посполитої?
— Прошу не кричати на мене в моєму домі, пане Маєвський. Останнє слово я вже сказав. А німці як досі не дістали документів, так і не дістануть їх після. Я вже про це подбаю. На все добре. Сподіваюсь, що тільки-но цей німець дозволить виїздити з Пшетоки, ви негайно з цього скористаєтесь.
Клосс тихенько вибрався з кабінету і поволі став спускатися сходами. Він так задумався, що ледве не зіткнувся з Мартою, котра бігла на кухню. На щастя, вона також дуже поспішала і не звернула на нього уваги.
Вийшов на подвір’я, перевірив, чи солдати на своїх місцях. Кілька хвилин поговорив з фельдфебелем. Клосс не квапився. Він хотів, щоб Маєвський встиг розповісти про свою невдачу. На цьому ґрунтувався весь його план. Він давав їм можливість зробити те, що сам передбачив. Потім вирішив пройтися по оранжереї. Коли через півгодини, приховуючи задоволення, прийшов у залу, то нікого вже там не застав. Очевидно, всі розійшлися по своїх кімнатах. Підіймаючись сходами на свою мансарду, він пробував зрозуміти: що його так вразило в залі? Якась незначна дрібниця, просто чогось бракувало, але чого саме?
Зайшовши до кімнати, він лишив двері відчиненими. Це також було передбачено планом. Ще на порозі Клосс переконався, що поки все йде, як намічено. Виходячи, уклав клаптик паперу в дверцята, що вели на горище. А зараз його не було. Туди хтось увійшов. Саме цього Клосс і сподівався, саме тому підкинув Едвардові аркуш з прізвищем Лятошека.
Клосс став біля письмового столу так, щоб затулити собою горищні двері, витяг з-під куртки картонну течку з кількома аркушами чистого паперу, яку взяв з графового кабінету, потім сів до столу, краєчком ока стежачи за дверима на горище; будь-якої хвилини він готовий був до дії на випадок небезпеки. Бо хоч усе свідчило про те, що особа, яка ховається за дверима, спостерігатиме за ним або чекатиме людини, котра прийде до Клосса на зв’язок, та все ж ніколи не вгадаєш — чи не спаде часом цьому кому-небудь на думку прошилити обер-лейтенанта Клосса стилетом.
Роздумуючи над цим, Клосс квапливо мережив аркуш за аркушем першими-ліпшими формулами, хімічними, фізичними й математичними знаками, малював складні діаграми, що не мали ніякого смислу, а також писав рівняння, добував корені, логарифмував і інтегрував. На дев’ятому аркуші він вирішив, що годі, промокнув написане і, зібравши все в течку, поклав її в шухляду столу, старанно замкнувши його на ключ.
Ще якусь мить Клосс посидів нерухомо — і раптом у нього в голові проясніло. Він ще раз повернувся до думки, яка виникла в нього, коли писав ці безглузді формули. Тоді й подумав, що хтось із-за дверей його може вбити, ні, не просто вбити — прошилити стилетом. Тепер він уже знав, що його вразило в салоні — на стіні не було стилета з майстерно різьбленим руків’ям, висіли лише порожні піхви.
Тепер він знав, що комусь загрожує смертельна небезпека, але чи не занадто пізно це зрозумів?
І так різко підхопився, що особа, яка була на горищі, певно, навіть злякалась. Проте, поспішаючи, Клосс не забув замкнути дверей. Тепер незнайомцеві доведеться побути там довгенько.
“Тільки б устигнути”, — подумав він, збігаючи сходами.
На другому поверсі він стишив крок, міркуючи, які двері ведуть до спочивальні Пшетоцького, адже старий хотів заснути. “Ці”, — вирішив Клосс і тихенько постукав, йому відповіла тиша.
“Невже запізно?” — подумав він, натискаючи на ручку. Ні. Пшетоцький, укритий картатою ковдрою, спав і розмірено сопів.
Клосс роздумував, де б сховатися, коли за дверима почув, а певніше, відчув шурхіт. Він застиг і притиснувся до стіни.
ebooksa