— Сьогоднішній бій — лише розвідка, — суворо сказав Марков.
— Чого це? — образився Ольховиков. — Ми вже їх розвідали, по пиках всіх знаємо.
— Скажу ясніше: сьогоднішній бій має бути фіктивним… фальшивим.
— Яким, яким? — не зрозумів Ольховиков.
— Фальшивим. Гарнізон треба лише розтривожити, и особливо злити не треба.
Ольховиков не вірив тому, що чув; своїми великими сірими очима він здивовано поглядав то на Маркова, то на Будницького, то на Рудіна.
— Так, так, саме так, — посміхнувся Марков. — Бій цей нам потрібен тільки для того, щоб ось він, — Марков показом на Рудіна, — мав можливість по ходу бою здатися в полон.
— Він? У полон? — Ольховиков аж на ящик сів, але той так погрозливо затріщав, що старшина схопився. — Навіщо?
— Так треба.
— В полон? Треба? — у Ольховикова від подиву зірвався голос.
— Раз начальство каже треба, — значить, треба, — повчально зауважив Будницький. І ця сентенція, що загалом нічого не з"ясовувала, заспокоїла Ольховикова.
— Ясно — наказ, — сказав він тихо, подивився на Рудіна і зітхнув: — Ай-яй-яй! Ну й ну…
— Але те, що я сказав, знаєте в групі тільки ви, — вів далі Марков. — Для всіх ваших бійців ця операція не що інше, як розвідка боєм. І боєм обережним. Ясно?
— Ясно… Ну й ну…
— А якщо ясно, ідіть готуйтесь до діла.
Будницький і Ольховиков вийшли з землянки і зупинилися в чагарнику. Дивлячись на старшину знизу вгору, Будницький сказав:
— Але те, що ти знаєш, німець знати не повинен. Він, як і твої бійці, повинен думати, що бій як бій. І ніби в тебе сил не вистачає на вирішальну атаку. Ясно?
— Вже так ясно, що голова обертом іде!
— Ти це облиш! — суворо сказав Будницький. — Голову розкрути до нормального стану і думай.
— Я думаю, — прогув Ольховиков.