— Здрастуйте, товариші! — голосно сказав Старков, підходячи до натовпу.
Відповідаючи Старкову, люди розступились.
— Хто з вас брав участь у затриманні парашутиста?
Дітвора випхнула вперед дівчинку років чотирнадцяти. Боса, кирпата, з розкуйовдженим рудим волоссям, вона спідлоба дивилася на Старкова.
Вперед вийшло ще троє: літній чоловік у парусиновому зім"ятому піджаку, жінка з маленьким кошичком суниць і кругловидий, багряно-рум"яний юнак у тюбетейці на великій бритій голові.
— Спасибі, товариші,— сказав Старков, уважно вдивляючись у їхні обличчя. Він зупинив погляд на Каті Лагутіній і побачив, що на правій щоці в неї засохла подряпина. — Це він тебе?
Катя пирснула, труснувши кудлатою головою.
— Нічого, я йому теж… — Вона прикрила подряпину долонею.
— А він же міг тебе з пістолета?
— Хай би спробував!
Старков розсміявся і озирнувся на Маркова.
— Он ти яка!
— Така вже…
— Молодець. Катю! Велике тобі спасибі.
Ні за що!.. — Дівчина презирливо подивилась на парашутиста. — Лізуть, гади…
Старков наказав офіцерові записати зі слів тих, хто затримав перебіжчика, як усе це було, а решту попросив розійтися.
— Нам треба працювати, товариші…
Люди не дуже охоче почали розходитися. Старков підійшов близько до парашутиста.
— Ну, герою Гітлера, хто ти?
Підвівши голову, парубок з тупим страхом дивився на Старкова і мовчав.