Ноги в Муріла підкосились, обличчя вкрилося мертвотною блідістю, руків’я меча вислизнуло з обм’яклої долоні, і клинок дзенькнув, дряпаючи мармурову плиту підлоги. Із посинілих губ юнака вихопився пронизливий крик, відлуння якого змішалося з гучним гуркотом тіла, що впало.
У будинку Червоного Жерця знов запанувала тиша.
Незабаром після того, як Муріло пішов, Атікус приніс в’язневі тацю, на якій стояла миска з величезним шматком м’яса й глек із пивом. Конан жадібно накинувся на їжу. Поки він їв, Атікус розпочав обхід в’язниці, аби перевірити, чи все йде за планом, і ще раз переконатися в тому, що поблизу немає чогось підозрілого, здатного завадити втечі. Але вже в кінці обходу його перехопив і заарештував патруль гвардійців. Проте Муріло помилявся, гадаючи, що між арештом стражника й запланованою втечею Конана було щось спільне. Причина арешту була інша: сумління Атікуса обтяжувало чимало мерзотних справ, відомості про одну з них саме потрапили до влади. На місце Атікуса заступив інший стражник — тупий і обмежений солдафон, щиро переконаний у тому, що немає на землі справи, важливішої за ту, якою йому довелося займатись.
Щойно нестямний лемент Атікуса замовк удалині; його заступник продовжив обхід. Видовище, що відкрилося його очам у камері Конана, здатне було звести з розуму й менш ревного тюремника: в’язень, скинувши ланцюги, смоктав величезну кістку, час від часу прикладаючись до пузатого глека. Це так уразило стражника, що він забув Про всі інструкції і, замість покликати на допомогу товаришів, негайно вдерся до камери. Це була перша і, разом із тим, остання в його житті службова помилка. Конан розтрощив йому череп недогризком бичачої ноги, відімкнув його ключами двері, устромив за пов’язку на стегнах піднятий із підлоги кинджал і спокійно вийшов назовні. Перестрибнувши мур, що огороджував в’язницю, варвар зупинився, не знаючи, що далі робити. З одного боку, він начебто власноруч звільнився з ув’язнення й тепер нічого нікому не був винен. Але з іншого боку, отой юнак зняв із нього ланцюги й наказав нагодувати — якби цього не сталося, втеча була б неможлива. Прикинувши сяк і так, Конан дійшов висновку, що борг за ним усе ж таки лишився, і, як людина слова, вирішив виконати обіцяне юному аристократові. Але до цього не зміг відмовити собі в задоволенні покінчити з однією невеликою справою.
Відкинувши вбік порвану туніку, він рушив у ніч, на ходу перевіряючи гостроту широкого двосічного кинджала. Він скрадався вулицями й темними площами, доки не дістався до Лабіринту. Тут він полишив сторожкість і пішов далі з упевненістю місцевого жителя. Дорога вела заплутаними закутками, прохідними дворами, ледь помітними стежками. На вулицях Лабіринту не було тротуарів, бруд і всілякі нечистоти вкривали їх товстим шаром огидної рідоти, над яким тут і там підносилися острівці всілякої покиді. Послизнешся — можна було, так і дивись, до щиколоток, або ж і до пояса зав’язнути в цьому кошмарному болоті. Труп людини з перерізаним горлом, який валяється під ногами, був тут теж звичним явищем, що не привертало особливої уваги місцевих жителів. Одне слово, порядні громадяни Аренжуна мали всі підстави, щоб обминати Лабіринт.
Конан, так ніким і не помічений, дістався до мети своєї подорожі, а хтось, кого він дуже хотів побачити, саме збирався піти звідти. Коли кімерієць повернув до знайомого будинку, на верхньому його поверсі дівчина, яка виказала варвара міській варті, прощалася з новим своїм коханцем. Цей молодий горлоріз зачинив за собою двері й попрямував униз рипливими сходами, ним цілком заволоділи думки, вельми характерні для мешканців Лабіринту і пов’язані, головним чином, із привласненням силоміць чужого майна. Як раптом юнак зупинився й позадкував. На голові у нього заворушилося волосся, коли він побачив перед собою нечіткі контури гігантського тіла й хижі очі, що горіли жагою помсти. Люте гарчання було останнім звуком, який він почув, перш ніж розлучився з життям — чудовисько, що причаїлось у темряві, стрибнуло, і гостре лезо розпороло нещасному живіт від низу до верху. Юнак схлипнув і впав на сходи долілиць. Варвар м’яко перескочив через труп — він був схожий на привида, і його очі зловісно виблискували в пітьмі. Він знав, що гуркіт падіння тіла юного злодія був почутий багатьма людьми, але знав також, що мешканці Лабіринту звикли не втручатися в чужі справи.
Передсмертний зойк на сходах не вважався тут чимось особливим, трохи згодом хтось із мешканців будинку обережно визирне й подивиться, що там сталося. Конан вибіг сходами й зупинився перед дверима. Вони були зачинені зсередини, але кинджал, просунутий у щілину між дверима й фрамугою, легко підняв засувку. Він тихо зайшов, зачинив за собою двері й обернувся до ліжка. На ньому сиділа, підібгавши під себе ноги, одягнена в тонку нічну сорочку повія, та, що продала його варті. Збліднувши як полотно, дівчина дивилася на нього, як на гостя з того світу, — вона чула шум на сходах, темні плями на кинджалі сказали їй про все інше. Тепер ішлося про її життя й смерть, і ніколи було витрачати час на оплакування долі коханця. Вона хотіла молити про пощаду, але голос не підкорявся їй. Конан мовчав, він дивився на неї спідлоба й пробував великим пальцем лівої руки гостроту кинджального леза. Коли він рішуче попрямував до дівчини, та припала до стіни і, не в силі видати жодного звуку, благально простягнула до нього руки. Варвар схопив її за біляве волосся і стягнув із ліжка. Засунувши кинджала за пов’язку на стегнах, він притиснув полонянку, яка виривалась, лівою рукою до свого боку й підійшов до вікна. Як і в багатьох інших будівлях подібного типу, кожен із поверхів цього будинку був оточений карнизом, який поєднував і продовжував парапети25, що виступали наперед. Конан стусаном прочинив вікно і ступив на цей вузький карниз. Якби хтось у сусідньому будинку не спав і спостерігав за його діями, то розважився б вельми дивним видовищем: хитким карнизом обережно йде велетень, котрий тягне під пахвою напівголу дівчину, яка відчайдушно пручається. Утім, навряд чи цей гаданий спостерігач був би здивований більше за саму полонянку.
Коли Конан дістався до наперед наміченого місця, зупинився й міцно схопився пальцями вільної руки за вибоїни в стіні. Зсередини будинку чулися звуки, які свідчили про те, що хтось зрештою знайшов-таки труп на сходах. Дівчина то починала благати Конана про пощаду, то скиглила без слів. Конан подивився вниз, прислухався до шуму, що долинав із будинку, і шпурнув дівчину просто до вигрібної ями. Постеживши з цікавістю за зрадницею, яка борсалась у лайні, та із задоволенням вислухавши все, що вона кричала, варвар зареготався на все горло, що дозволяв собі досить рідко. Галас і шум у будинку тим часом посилились. Конан повернув голову, зітхнув і прийняв остаточне рішення: настав час покінчити з Набонідусом.
Якийсь металевий брязкіт привів до тями Муріло, він зойкнув, зібрав усі сили й сів, спираючись на вологу стіну.
Все навколо потопало в тиші й мороці. Юнак знову ледве не знепритомнів, коли в голові його майнула думка, що, певне, він якимось чином втратив зір. Поступово до нього повернулася пам’ять, і його тіло здригнулось, коли він пригадав усе, що з ним сталося. Муріло помацав руками навколо й переконався, що сидить на підлозі з добре приладнаних один до одного кам’яних блоків, а за його спиною підноситься стіна з такого ж матеріалу. Юнак став на ноги, спираючись на стінку, щоб не втратити рівноваги. Судячи з усього, він був у в’язничному підвалі чи катівні, але як він сюди потрапив і чи довго тут перебуває, лишалося загадкою. Туманні спогади про металевий брязкіт змусили його насторожитись — звук був схожий на стукіт дверей в’язничної камери, що зачинялись, або навіть на дзвін зброї підісланого вбивці. Від останньої думки його тіло взялося холодним потом, і він почав поволі просуватись уздовж стіни, ретельно обмацуючи її руками. На його превеликий подив, стіна все не закінчувалась, вела далі й далі, і він, зрештою, дійшов висновку, що рухається кудись униз довгим коридором. Раптом йому здалося, що в коридорі, крім нього, є ще хтось, — він, як і досі, нічого не чув і не бачив, але підсвідомість чи. щось інше застерігало про небезпеку. Його серце ледве не вистрибнуло з грудей, коли знайомий голос вимовив із варварським акцентом:
— Це ти, Муріло?
— Конане!
Юний аристократ, спотикаючись, кинувся вперед і припав до могутніх грудей кімерійця.
— Твоє щастя, що я тебе пізнав, — пробурчав варвар. — Зарізав би, як порося.
— Де ми, скажи в ім’я Мітри26? — простогнав Муріло.
— У підвалі будинку Червоного Жерця.
— А котра година?
— Щойно минула північ.
Муріло, усе ще приголомшений, струсонув головою, намагаючись зібрати до купи думки, що розбігались.
— А ти звідки тут узявся? — запитав Конан.
ebooksa