— Ну, що там ще? — грубо запитав Торес.
— Грошей, трішки грошей! Заради Бога, сеньйоре, трішки грошей! — скиглив старий.
— Ти ж одержав своє, — гаркнув на нього Торес. — Коли я їхав, я дав тобі вдвічі більше того, що тобі потрібно, щоб прожити не два тижні, як звичайно, а цілий місяць. Так що тепер ти в мене ще два тижні не одержиш жодного сентаво.
— Я всім заборгував, — продовжував пхикати старий, весь аж тремтячи від алкогольної спраги.
— Хазяїну пулькерії “У Петра й Павла”? — безпомилково вгадав Торес.
— Хазяїну пулькерії “У Петра й Павла”, — відверто зізнався той. — І дошка, на якій він записує мої борги, уже вся заповнена. Мені тепер ні краплі в борг не дадуть. Я бідний, нещасний чоловік: тисяча чортів гризе мене, коли я не вип’ю пульки.
— Брудна свиня, ось хто ти!
Старий раптом випростався з дивною гідністю, немов осінений найбільшою мудрістю, і навіть перестав тремтіти.
— Я стара людина, — урочисто мовив він. — У моїх жилах і в моєму серці холоне кров. Бажання молодості згасли. Моє розбите тіло не дає мені можливості працювати, хоч я і добре знаю, що праця дає полегшення і забуття. А я не можу ні працювати, ні забутися. Їжа викликає в мене відразу й біль у шлунку. Жінки для мене — то чума; мені огидно подумати, що я колись жадав їх. Діти? Останнього зі своїх дітей я поховав дванадцять років тому. Релігія лякає мене. Смерть? Я навіть у сій з жахом думаю про неї. Пулька — о боги! — це єдина моя розрада, тільки вона і залишилася в моєму в житті! Ну й що ж, якщо я п’ю занадто багато? Адже це тому, що мені потрібно багато чого забути й у мене залишилося занадто мало часу, щоб погрітися на осонні, перш ніж пітьма навіки затьмарить мої старечі очі.
Торес зробив нетерплячий рух, ніби збираючись піти: просторікування старого явно дратували його.
— Кілька песо, лише кілька песо! — благав старий пеон.
— Жодного сентаво! — рішуче відрізав Торес.
— Гаразд! — так само рішуче сказав старий.
— Що це означає? — роздратовано запитав Торес, запідозривши недобре.
— Ти що, забув? — відповів старий настільки багатозначно, що І Пин нагострив слух: з якої це причини Торес виплачує старому щось на кшталт пенсії чи допомоги?
— Адже я плачу тобі, як ми й домовилися, за те, щоб ти забув, — сказав Торес.
— Я ніколи не забуду, того, що бачили мої старі очі. А вони бачили, як ти всадив ніж у спину сеньйора Альфаро Солано, — відповів старий.
Хоча І Пин продовжував нерухомо сидіти за колоною, вдаючи людину, що гріється на осонні, внутрішньо він “підхопився на ноги”. Солано — люди імениті й багаті. І те, що Торес убив одного з них, — секрет, за який можна одержати чималий куш.
— Тварюка! Брудна свиня! Бидло! — Торес люто стиснув кулаки. — Ти смієш так говорити лише тому, що я занадто добрий до тебе. Тільки бовкни що-небудь — і я миттю вишлю тебе до Сан-Хуана. Ти знаєш, що це означає. Тебе не тільки уві сні буде переслідувати страх перед смертю, а й наяву. При одному погляді на мишоїдів ти тремтітимеш від жаху — адже ти знатимеш, що вже незабаром вони роздовбають твої кістки. І там немає пульки. Ті, кого я відправляю туди, забувають навіть, який у неї смак. Ну, що ж? Га? Ось так краще. Ти почекаєш ще два тижні, і тоді я знову дам тобі грошей. А не будеш чекати — не бачити тобі ні краплі пульки до самої смерті; я вже постараюся, щоб мишоїди Сан-Хуана зайнялися тобою.
Торес крутнувся на підборах і пішов геть. І Пин дивився вслід йому і двом його супутникам доти, поки всі троє не зникли; тоді він вийшов з-за колони і побачив, як старий, утративши надію похмелитися, упав на землю і, охаючи, стогнучи, завиваючи, тіпався всім тілом в агонії; пальці його безтямно шарпали лахміття разом зі шкірою, немовби він зривав з себе безліч сколопендр. І Пин сів поруч з ним і розіграв спектакль — він був великий вигадник і мастак на такі штуки. Витягши з кишені кілька золотих і срібних монет, він заходився перелічувати їх; цей мелодійний і чистий брязкіт здавався вухові збожеволілого від спраги пеона дзюркотом і бульканням цілих фонтанів пульки.