— Але чому ж я погана? — згодом запитала Леонсія.
— Тому що ти злодійка! — скипіла Королева. — Тому що ти крадеш чоловіків, коли в тебе є власний. Тому що ти не вірна своєму чоловікові, принаймні в думках: на більше в тебе не було ще можливості.
— У мене немає чоловіка, — спокійно заперечила Леонсія.
— Ну, є наречений… Адже ви, по-моєму, мали одружитися наступного дня після нашого від’їзду.
— У мене немає і нареченого, — продовжувала Леонсія так само спокійно.
Королева напружилася, а обличчя набрало такого виразу, що Леонсія мимоволі порівняла її з тигрицею.
— А Генрі Морган? — закричала Королева.
— Він мій брат.
— Це слово, Леонсіє Солано, може значити надто багато. Я довідалася, що в Нью-Йорку є люди, що поклоняються якимсь незрозумілим божествам і називають усіх чоловіків братами, а всіх жінок — сестрами.
— Батько Генрі був моїм батьком, — терпляче пояснила їй Леонсія. — Його мати була моєю матір’ю. Ми рідні брат і сестра.
— А Френк? — запитала Королева раптом зацікавившись. — Йому ти теж сестра?
Леонсія похитала головою.
— Виходить, ти кохаєш Френка? — вигукнула Королева в пориві гіркого розчарування.
— Але ж він належить вам, — сказала Леонсія.
— Ні, ти відібрала його в мене.
Леонсія повільно і сумно похитала головою і так само сумно подивилася вдалину — туди, де слалася, виблискуючи на сонці, лагуна Чирикви.
Після довгого мовчання вона стомлено промовила:
— Якщо хочете, вірте цьому. Вірте усьому, що вам завгодно.
— Я відразу розгадала тебе! — вигукнула Королева. — Ти маєш дивну владу над чоловіками. Я жінка, і теж вродлива: тут, у великому світі, на мене дивляться чоловіки, я помітила це. Я знаю, що можу бути бажаною. Навіть у поглядах жалюгідних чоловіків моєї Долини Загублених Душ, що вічно опускали очі, я читала про їхнє кохання. Один з них насмілився сказати мені про це — і помер заради мене або, вірніше, через мене: він був кинутий у вир. Але ти своїми чарами настільки підкорила собі Френка, що навіть у моїх обіймах він думає про тебе. Я знаю це. Я знаю, що і тоді він думає про тебе!
Ці останні слова були криком ураженого пристрастю наболілого серця. Наступної миті, нітрохи не здивувавши цим Леонсію, яка у безпросвітній апатії нічому вже не дивувалася, Королева випустила кинджал, сіла на пісок і, затуливши обличчя руками, істерично розридалася. Зовсім машинально Леонсія обійняла її за плечі і стала втішати. Минув якийсь час, поки Королева заспокоїлася.