Олекса весь тремтів, аж цоркали зуби. Тремтіли й сторожі, що підслухували під дверима. їм було невиносимо страшно. Один із них стрімголов побіг до плебанії, дати знати матушці, другий зостався, хоч мало не вив од страху.
І тільки отець Кралевич був спокійний, у повній свідомості правильності всього того, що він робить. Нема й сліду суятливості. Рухи поважні й повільні, певні себе. Одчинив царські врата, виніс чашу і причащав із неї Олексу.
— Приіміте, ядіте — сіє єсть тіло моє, яже за ви ломи моє во оставленіє гріхов… — Давав запивати.
— Пийте од нея всі,— сія єсть кров моя нового завіту, яже за ви і за многая ізливаємая во оставленіє гріхов.
Скінчив. Одніс чашу.
— Становись на коліна і дєкуй Господа і за великоочищення, і всю благость єго.
Олекса став, але не міг молитися від схвилювання. Отець Кралевич розпростер на одчинених царських вратах і возглашав піднятим напруженим голосом:
— «Благословляй благословлящія тя, Господа, і освящай на тя уповающія — спаси сего раба твоего і благослови начинанія его, уповающего на тя. Через повстання його мир миров твоєму даруй, церквам твоїм освобождения і всім людям твоїм правду і благо. І тебі славу і поклоненіє і благодареніє возсилаєм, отцу і сину і святому духу, нині і присно і во віки віков. Амінь».
І в сей момент з грюкотом розчахнулися церковні двері й до храму влетіла матушка.
— Що ти робиш, — якимось не то визкотом, не то писком крикнула вона. Отець Кралевич звернув до неї якоюсь благостинею осяяне лице і тихо сказав:
— Уже. Уже все.
Хитаючись, як п"яний, вийшов Олекса з церкви. Отець Кралевич пішов у вівтар разоблачитися. Сторожі увійшли до церкви, заглядаючи вперед, мовби першими прибули на місце злочину, де щойно зарізано чоловіка і труп із роззявленим горлом лежить тут десь на землі.
Матушка дрожала, але переступити порогу вівтаря не могла.
Отець Кралевич вийшов уже зовсім спокійний.
— Що ти робив тут? Які закляття ти тут читав?
— Я…закляття… Хіба в храмі божім читаються закляття? Ти, жінко пастиря, схаменися. Що ти говориш?
Матушка, забувши себе, забувши, що тут сторожі крикнула в нервовім параксизмі:
— Я вже не знаю, чия я жінка, — чи пастиря, чи руководителя опришківської банди. Я знаю тільки, що ти летиш у якусь пропасть і мене тягнеш із собою.
— Тихше, женщино. Я не розрішаю тобі так говорити в храмі, де я господарем. Прошу вийти геть. І вас так само.
Сторожі ніяково потюпалися до виходу. Матушка, все так само дрижучи, за ними. Вона хотіла би заплакати — легше би стало в риданнях і наріканнях, — але очі були сухі. Вона нервово терла їх горящими руками, та сліз не було там. Так само могла би терти неплодні груди свої — звідти не виступило би й краплі молока.
ebooksa