Василь здвигнув плечима.
— А от щоб князь проїхав.
— А потім?
— А потім квітки позасихають, стрічки пообдирають.
— А потім?
— А потім розберуть.
— Як розберуть?
— Та так — розберуть, та й вже.
— Розвалять? Ото тільки раз проїде?
Василь кивнув головою.
Маруся не могла вийти з дива. Вона звикла, що якщо будується, то для якоїсь потреби, надовго. Повітка, ворота, тин, хлів, навіть курінь, ліса коло стогу — все це має завершити цикл якоїсь своєї роботи, й тоді тільки його розберуть. А тут… одну хвилину хтось проїде — і вже. І треба розбирати. Скільки матеріалу пропаде, гвіздків. І все це для того, щоби князь проїхав. Князь… князь…
Це слово починало її гіпнотизувати. Що ж воно там таке за князь? І земля уся його, і люди його, сад, будинок — і отаке для нього виготовлюють. Кажуть, дівчат любить… яку наглядить гарну, — бере собі до покоїв… Ох страшно, мабуть!.. Але цікаво. Князь… Наші парубки он ба які, а то князь… Руки, мабуть, білі-білі… І пахне від нього так солодко, а не гноєм смердить… Дивись, дівчата як повинаряджувалися! Мабуть, кожна думає: от якби мене князь вибрав! І попорозкошувала б! Що там буде то буде, а хоч пожила б у панських покоях, повалялась би на панській постелі хоч і до схід сонця. Вже не погнали б корову пасти. І писклята на ногах ізійшли б…
Маруся тривожно глянула на Василя — чи не чує? Але Василь похмуро стояв, не дивився навіть на оте чудо уквітчане.
По боках арки на постаментах стояли дві дівчини. їм було ніяково, що виперли їх сюди, як на посміховище, і вони стояли, глупо посміхаючися. Тримали оту гірлянду.
Товпа була настроєна святочно — це ж переважно була молодь. Сміх, перегуки, жарти. Тільки пісень не чути.
— Одарко! Галино! Що це ви видряпалися на таке високе?
— Якби підійшов ближче, то й заглядати можна.
— Диви! Як богородиці у польському костелі, стовбичать.
— А ти взяв би та й покадив.
— Підожди, князь їм покадить. Аж набубнявіють!
ebooksa