Ах, пощо він приходить? Краще б не приходив!..
Але мушу признатися, що приносить із собою велику й неординарну мисль.
Перед очима проходить усе, що сталося. Немов учора…
Варшава… Конспіративні сходини… Товариш М., «технік», готує бомбу. Каже, що буде «як цукерок».
— Лише, панно моя золота, пам"ятайте три речі: обережність, обережність і обережність. Як будете це пам"ятати, усе буде добре.
І той день… У серці так холодно, й порожньо, і широко-широко… Вміщається туди увесь світ, — лише тиранам нема там місця.
Стою… Коло грудей холод металевої кулі, а в мозку — молитва…
«О краю мій рідний! На вівтар свободи твоєї несли свої благородні серця наші повстанці. Криваві шляхи полисали окованими ногами вздовж Сибіру, степів Оренбурзьких і берегів далекого Північного моря. Поставили пам"ятники собі нерукотворні, создали тобі, о краю рідний, славу вічного революціонера, піонера свобідної мислі, жертволюбця. Так, так!.. Не переводяться в тобі Аертволюбці, й доки ти в кайданах, доки топче тебе ногою завойовник, доки ти раб на своїй землі, не переведеться дух повстанчий! Ми все вставатимемо!.. І масами, й одиницями!.. Боротимемося за волю! За наш свобідний, рідний край!»
І мислі ці додавали відваги, робилося тепло від них, і тісніше притулявся до грудей холодний метал бомби. Радісно було йти на смерть, — аби лиш життя за життя.
«Обіймемося з тобою, тиране! Поцілую я тебе смертельним поцілунком, обплутаю, як медуза, і полетимо разом у безодню. А з столиці королівства в усі краї понесеться звістка: «Вмер тиран!..»
І з криком цим: «Вмер тиран!» — кинула бомбу…
Але не вмер тиран. Хистка була дівоча рука. Тиран зостався жити, зосталася Жити й вона.
Стидно їй було дивитися в вічі товаришам, коли вони увозили її за кордон.
— Ті каю, нічого не зробивши… Соромно мені…
Товариші заспокоювали, казали, що таке з усяким може трапитись, що вона доказала свою відвагу і т. ін.
От Краків. Яка-небудь година-дві їзди з Варшави — і мов у другий світ попадаєш. Рідна мова всюди, ніхто не тягне тебе в участок за рідне слово, ніхто тебе не переслідує за те, що ти поляк.
Зі слізьми на очах прислухувалася до співучої краківської вимови.
— Pol kurnika-a-a![34] — мов виспівує хлопчик, граючися.
Мар"яцька вежа… Сукенниці… Вавель, вічний Вавель — усе це своє, зв"язане з кожним нервом, вкраплене в саму душу.
О Польщо, Польщо! Коли ж ти вся будеш свобідною?
ebooksa