— Навіки Богу слава. Що скажете, ґаздо?
— Та нічо. Прийшов-сми до Петра, а Петра десь ухопило.
— Відей, в крамниці.
— Нема. Я був там.
— Но то, може, на тім боці, за ріков. Маржина шос у него хорує, відев, ід маржині пішов.
— Нема шо. Треба зачекати.
— То чекайте здорові, а я йду от зі своев дітвов на прохід троха… (Бо ми теж не в тім"я биті…)
— Ну то й я з вами.
Гуцул на прохід! Як вам це подобається? Але хай буде.
Пішли ми. Я рішаю зірвати інкогніто й питаюся:
— А ци тому правда, що ви Довбушів потомок?
Лице Гєлети розпливається в широку усмішку.
— А ви мене пізнаєте?
— А чіму ні?
— Ає, ає, рихтик[58], з Довбушя я йду. І на лице я подібний до него. Сами можете си переконати, бо у Косові є витиграфія[59] з Довбушя, у ратушу висит.
Косів є найстарше місто в поняттю гуцула, а Довбуш — герой Гуцульщини. Отже, цілком ясно, що портрет Довбуша мусить бути у Косові. Та обставина, що під часи Довбуша ще не було «витиграфії» не тільки на Гуцульщині, а й взагалі,— нічого гуцула не обходить, для нього ясно одно: столиця без «витиграфії» з Довбуша бути не може.
Ми йдемо. Згори видно оседки Потєків і Готичів. У Івана вже готове оповідання про ці дві сім і у зв язку з Довбушем. Оповідає, як чимось прогнівили Потек і Готич Довбуша.
— А сиділи вни тогди не тут, а Готич Микулай був у Багнах, де Чорний Потік д"горі. І Гєлетюк Микита з Єворова сидів там, шо си зве Гєлетина Багонка. Бережниця їх перекєла. І Потєк Лука. А Добуш у Кидроватім зимував. Надходить Великдень. «Йдім, хлопці,— кае Добуш, — аби таку красну днину по крескєнцькому опровадити. Йдім на Шийку». Пішли. Приходе. Зайшов Добуш позатиллю[60]. А Потєк із Готичем так си сварут, так си псякуют! А Добуш кае: «Чюєте, хлопці? На таку красну днину і так си бештают погано сусіди. Не маємо шо із ними с"єчене їсти». І зняв бордюг, і розшпінькав.
Іван говорив урочисто, твердо відрубуючи слова. А ці слова то він вимовив неначе цитату з біблії: «І став Господь, простяг руку і поблагословив…»
— І витєг із бордюга тогидного року с"єчене й дав хлопцім. І хлопці їли. А витак каже: «Приведіт мені Потека Луку й Готича Микулая». Пішли хлопці. Приходе. Повістуют: «Лука Потєк укік, а Готич пішов до церкви, поніс с"єчене». — «То ти, Йване (це до Йвана Садагурського, брата свого), йди йми Потека, а ми, хлопці, йдім на горбик, де має Готич віходити». Пішли. Сидє. Коли йде Готич із сином. Добуш го перестрів: «Ано веди д"хаті». Готич повів. «Шо є синове в хаті?» — «Полибє[61] з капустов…» — «Вімечі гет. Теле вібери, образи божі, стів. Решта так най си лишить». Віметав тото Готич. Добуш замок хату, підопер двері на шторц, а хлопці вже скресали вогню — палити. Лиш Добуш повів руков — не тра. Узєв Готича із собов, ввійшли у двір до Харинихи. І Потєка Йван Садагурський відпровадив межи них — зловив на Зарічу. Сидів Добуш у Харинихи у дворі, замало харчував, дуже був маркотені. А Потєк вімахав си та й утікав ізнова. Узєв си на верх, шо Дугоня си називат. А був у Добушя хлопець їден, Іван Павло Джемега, леґінь Добушів. Та єк си поніс за тим Потеком та й подогонив у Дубниках, там, де дорога Добушева.
ebooksa