Недалеко від річки Гіллі лежить село Лчаван. Воно притулилося до схилу гір, обернувшись спиною до Чорних скель, а лицем до Севану.
Була неділя. Знайомі вже нам хлопчики, головні герої цієї книги, лягли відпочити в зеленій траві на березі річки. Вони прислухались до голосів водяних пташок, іноді мовчки поглядаючи на мінливі води озера.
— Але ж ми запізнюємося! — звернувся Камо до товариша. — Ти знаєш, скільки водоймищ в озері Гіллі, і всі вони схожі одне на одне. Заблудимо… І Грикор побрів кудись за телятами.
— Добре було б, якби дідусь Асатур погодився піти з нами, — сказав Армен.
— Дідусь не піде. Жодна стара людина з нашого села не була на Гіллі. Адже ти знаєш, що розповідають старі люди про таємниче ревіння на озері.
— Не треба тоді говорити дідусеві, що ми хочемо довідатися про таємниче ревіння… Але як же нам умовити його?
— Скажемо, що на полювання зібрались!.. Я вдачу дідусеву знаю добре. Нагадай тільки про полювання— все забуде.
— І про вішапа[1] забуде?
— Навіть і про вішапа забуде. Карта озера в тебе?
— Так, у мене.
— Ну, пішли. Якщо дідусь не піде з нами, то ми по цій карті будемо орієнтуватися і всі водоймища оглянемо.
Камо і Армен підійшли до діда Аса-тура. Він сидів на березі річки.
В очеретах лунали голоси качок, хвилі Севану набігали на берег з дивними звуками — цоп-члуп, цоп-члуп…
І десь в очеретах озера Гіллі серед тисячі звуків раптом пронеслося страшне ревіння: «Болт… бо-олт… болт!» Це ревіння століттями жахало прибережне населення.
Хлопці насторожились. Підійшов Грикор.
— Дідусю, а ти віриш, — почав Камо, хитро підморгнувши товаришам, — що це реве диявол, вигнаний з пекла Чорних скель?
— Так люди кажуть… Звідки я знаю, синку… Коли нашій тітці Тарлан вірити — це дев1… А покійний мій кум Мукел запевняв, що білий водяний буйвол… хіба я знаю… Батько мій розповідав…
Але побачивши, як тремтять у хлопців плечі від ледве стримуваного сміху, старий Асатур крикнув:
— Знову смієтеся з мене?.. Шибеники!..
Хлопчики бурхливо засміялися.
ebooksa