— Облиште, який я полковник… Усе минулося…
— Це кажете ви — дворянин і офіцер?! Ну, добре, я з різночинців, начебто одного поля ягода з комісарами, й то не примирився з ними.
— Але ж і втратили багато: бути товаришем міністра Тимчасового уряду, потім міністром у Скоропадського — хто тоді не знав професора Василенка!
— А тепер рядовий викладач цього… як він називається, не можу запам’ятати ті абревіатури, здається, КІНГа?
— Інститут народного господарства, — докинула Марія Данилівна. — Все ж якесь певне її солідне становище, і дай боже, аби комісари забули, що Микола був колись міністром.
— Він сам ніколи цього не забуде, — заперечив Олег, — і уколи честолюбства дошкулятимуть ціле життя.
Микола Прокопович поблажливо викривив губи: невже не ясно, що вся ця система, насильно утверджена більшовиками, неодмінно колись полетить шкереберть, а кого тоді покличуть керувати державою? Як не міг обійтися без нього сам Олександр Федорович Керенський, так не обійдуться і прийдешні, хоч би хто взяв владу — кадети чи народні соціалісти, зрештою, хай навіть петлюрівці, — професор Василенко знадобиться всім.
Але Микола Прокопович не сказав цього, очі в нього потемнішали, він глянув на полковника згори вниз, як на надокучливою прохача в колишній міністерській приймальні.
— Ніхто не знає, що чекає нас попереду, — мовив пророче й з притиском, буцім справді відкривав Америку. — Чи можемо ми зазирнути хоча б у завтрашній день?
— Я можу, — несподівано легко сказав Олег. — Завтра чи, може, сьогодні я піду до губчека, чи ДПУ по-нинішньому, й здамся їм.
Марія Данилівна сплеснула руками й подивилася братові у вічі, намагаючись збагнути, чи не жартує, а Микола Прокопович запитав саркастично:
— І довго ви виношували цю геніальну ідею?
— Досить тривалий час, — одповів Олег Данилович спокійно й навіть сухо. — Невже ви гадаєте, що я змирився з роллю вашого нахлібника?
— Що ти кажеш, Олежку! — раптом вигукнула Марія Данилівна розпачливо.
— Хіба ж це не правда?
Микола Прокопович витер серветкою і без того сухі губи.
— Вельмишановний Олегу Даниловичу, — почав мало не патетично, — ви ображаєте нас з дружиною, і я б попросив…
— Облиште, — заперечив полковник, — у вас нема маєтку і ви не купець першої гільдії, або по-нинішньому непман. Навіть на професорську зарплату зараз не дуже й розженешся! Хіба я не бачу, як Машуня ледь зводить кінці з кінцями?
Марія Данилівна заперечливо замахала руками, та полковник вів далі твердо:
— Ми дорослі люди й маємо дивитися правді у вічі. Поки в мене були кошти, якось не зазирав уперед, а бути дармоїдом для мене нестерпно.
ebooksa