Другий великий тематичний блок — це твори про Запорозьку Січ, — основою якого й стали «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове». До нього можна додати систему науково-популярних творів чи нарисів та белетризованих оповідань, яких сам автор в основну книжку не вводив, а друкував окремо. Редактор-упорядник дніпропетровського видання М. Шудря зробив першу спробу об’єднати їх в одну книжку і мав рацію, бо й справді вони складають один блок. Самих же оповідань у прижиттєвих виданнях було сім, при цьому автор подав таку хронологію:
1. 1483—1590 рр. — від перших документальних згадок про козаків до початку козацьких повстань супроти українських магнатів та Польщі.
2. 1590—1649 рр. —час визвольних повстань проти Польщі і змагання з турками й татарами.
Загалом періодизація обох розділів приймається сучасною історичною наукою, тільки треба було б замінити рік 1649 роком 1647-м, бо повстання Б. Хмельницького — це нова епоха.
3.1648—1680 рр. — так датується епоха Великої Руїни, що неточно; нинишня історіографія визначає час Визвольної війни українського народу подвійно: 1648—1654 (тоталітарне датування) і 1648—1676 (правильне), тобто період закінчується роком падіння гетьмана П. Дорошенка. А. Кащенко ж визначає кінець періоду смертю І. Сірка, яку він кладе на 1680 р., що неточно, бо написаний відразу ж по смерті цього діяча «Короткий опис Сіркових діянь» анонімного автора кладе смерть І. Сірка на 1681 р. (див.: Марсове поле. — К., 2004. — С. 266). Руїною ж у сучасній українській історичній науці зветься час від початку козацького міжусіб’я заколотника М. Пушкаря до знищення Правобережжя в 1678 р.
Подальші оповідання визначають хронологію правильно, а завершує автор свій розгляд 1828 р.
М. Шудря додав до них чотири оповідання: опис місць, на яких колись жили запорожці, подорожні нотатки автора під час їх відвідання й історичне оповідання (белетристичне) про походи гетьмана Івана Сулими, зокрема про здобуття ним польської фортеці Кодак (на місці нинішнього Дніпропетровська).
Все це й справді складає одну тематичну цілісність, хоч і не повну. Сюди можна додати повість «Запорозька слава», «Кость Гордієнко-Го-ловко», дарма що про нього є скорочена оповідь, а ще «З Дніпра на Дунай», та й про це є оповідь.
Варто зупинитися на видавничій діяльності А. Кащенка. У 1917 р. він створив власне видавництво, яке так і звалося: «Українське видавництво А. Кащенка в Катеринославі», в якому письменник видав і перевидав майже все ним написане. Ці видання користувалися неабиякою популярністю в часи Визвольних змагань 1917—1921 рр. Нелегка то була справа. Для початку письменник мав лише 2 тисячі карбованців, а треба було вдвічі більше. Але його видання добре продавалися, підтримав його матеріально й київський книгар Степаненко. До речі, «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» вийшло тиражем 5 тисяч примірників.
Насамкінець треба дати відповідь ще й на таке: чи «Оповідання...» писалися вільним пером й ідеологія 'їхнього автора цілком відповідала змісту книги? Відповісти не просто. Можна зрозуміти, що автор, маючи завдання прославити Запорозьку Січ, уникаючи заглиблень у складні події історії, пішов шляхом спрощення викладу. Наприклад, подаючи протиставлення Запорожжя Українській козацькій державі, не врахував, що дії запорожців неодноразово були деструктивними щодо тієї ж держави. Але сучасного історично грамотного читача може вразити негативне чи напівнегативне ставлення до видатних гетьма-нів-державників І. Виговського та І. Мазепи, хоча до П. Дорошенка, який був третій у цьому ряді, автор налаштований позитивно. Це слід зрозуміти. По-перше, виклад пристосовано до вимог царської цензури, бо книжка здобула дозвіл на видання ще до революції, в умовах Першої світової війни. Чи не тому державотворча лінія Козацької держави тут проведена хіба пунктиром і не без помилок. По-друге, автор ще був, певною мірою, під впливом фальшивих історичних доктрин, які все-таки творилися в українській історіографії залежно від колоніального становища України. Отож і деякі постулати імперської російської науки й тієї української, яка їм відповідала, виходили за межі об’єктивних знань. Це помічаємо і в М. Костомарова, і в А. Скаль-ковського, і навіть у Д. Яворницького, дослідження яких покладені в основу книжки А. Кащенка. По-третє, згадані автори не все знали з історії Козацької держави та Запорозької Січі, бо не всі документи було віднайдено та зголошено, відповідно, подібне незнання виявляв і А. Кащенко, хоч і намагався самостійно досліджувати історію.
Розглянемо показовий приклад. Повстання К. Косинського письменник роглядав як антипольське, тобто національно-визвольне. Але в другій половині XX ст. знайдено й перекладено латиномовну поему С. Пекаліда «Острозька війна», видану 1600 р., яка цілком коригує цей давній шаблон істориків, нібито з цього повстання починаються козацькі визвольні змагання. Насправді К. Косинський змагався не з поляками, а з тодішнім головою української нації князем К. Острозьким, у війську якого була українська шляхта і зовсім невеликий польський загін, а поляком же був саме К. Косинський. Сучасні історики резонно вважають, що бунт К. Косинського інспіровано поляками, щоб розладнати спілку української шляхти з новопосталою елітою — козаками, щоб перешкодити українцям у планах реставрації своєї держави. А що такі плани справді були, свідчать державотворчі проекти Й. Верещинського та С. Наливайка. Але ці документи стали відомі історикам значно пізніше. (Див. поему С. Пекаліда у кн.: Українська поезія XVI ст. — К., 1987; державотворчі документи Й. Верещинського та С. Наливайка у виданні: Тисяча років української суспільно-політичної думки. — К., 2001 — Т. II. — Кн. 2.).
Таким чином, сучасному читачеві, особливо такому, який лише починає заглиблення у складнощі української історії, належить розглядати сагу А. Кащенка як цікаве, своєрідне бачення української історії і сприймати не як істину в останній інстанції. Автор часом свідомо, а часом підсвідомо звертає із правдивої стежки. А давню цю буди-тельську книжку варто розглядати як історіографічну пам’ятку свого часу. Критичним і світлим своїм розумом, сучасний читачу, проглянь цей витвір українського патріота перших десятиліть XX ст. Його недо-мисля відкинь, а його палке бажання подбати, щоб українська молодь пізнала історію своєї Батьківщини й укріпилася в ній, духовно у серце своє прийми, згадавши «незлим тихим словом» цього справжнього україн ця-подвижника.
ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ І БОРОТЬБУ її З ТАТАРАМИ ТА ТУРКАМИ (РОКИ 1483-1590)
Не до ладу було б починати оповідання про запорожців, не згадавши попереду хоч коротенько про часи давнього життя України, бо запорожці були дітьми України і весь час свого життя дбали про неї, захищали її від ворогів та обстоювали її права й волю.
Всі землі понад великими річками Дніпром, Бугом, Дністром та Сяном з давніх-давен були залюднені східнослов’янськими племенами. Племена ті жили окремими громадами і управлялися вільними радами громадян, які обирали собі на радах (вічах) правителів — князів.
На північ та на схід од слов’ян жили фінські племена, з котрих найбільшими були по річках Оці та Волзі мордва й черемиси.
У давні часи слов’янські племена розселялися від річки Тиси, що впадала в Дунай, тільки до Дніпра, так що землі понад Дніпром були на краю слов’янських земель, і через те землі ті й прозвані були Україною. Проте з часом слов’яни посунулися з своїми селитьбами й на фінські землі: на річку Двіну, озера Чудське та Ільмень та на річки Волгу й Оку і почали й там складати свої громади й князівства. З початку X століття, після народження Христа, за часів князювання у Києві Олега, верх над усіма східнослов’янськими племенами взяло плем’я полян, що жило на правому боці середнього Дніпра, маючи своїм осередком город Київ. Земля полян здавна звалася Руссю, і ця назва разом з поширенням влади київських князів, поширилася й на всі слов’янські племена, підвладні київським князям.
За часів київського князя Володимира поляни, по волі князя, року 988 приєдналися до грецької християнської віри, а згодом християнство поширилося й на останні східнослов’янські племена. Разом з грецькою вірою слов’яни придбали письменство і почали потроху виробляти свою власну культуру.
ebooksa