Смок і Малий
Їм допомогли сісти, але встати було їм несила. Черевань Олаф задихався, обливався потом і махав рукою, намагаючись щось сказати. Потім він простяг руку, і Смок, зрозумівши, міцно потиснув її.
— Це були скажені гони, — почув Смок голос інспектора, який здавався йому далеким і слабким. — Ви обоє виграли. Вам доведеться ділити між собою заявку. Ви — компаньйони.
Руки їхні піднялись вгору і опустилися, немов стверджуючи цей вирок. Черевань Олаф енергійно кивнув головою і сплюнув. Нарешті вимовив:
— Ну й клятий ви чечако! Як це вам пощастило, не знаю, але пощастило.
До контори набилася сила людей, а надворі гомоніла юрба. Смок і Черевань Олаф допомогли один одному підвестися. Смок захитався, мов п"яний.
Черевань Олаф, спотикаючись, ступив до нього.
— Шкодую, що мої собаки кинулись на ваших.
— Цьому не можна було зарадити, — відказав Смок. — Я чув, як ви кричали на них.
— Скажіть, — звернувся раптом Черевань Олаф, і очі йому заблищали. — А та дівчина — ну й гарна в біса вона, га?
— Далебі, гарна, — погодився Смок.
СМОК І МАЛИЙ
ІСТОРІЯ МАЛЕНЬКОГО ЧОЛОВІЧКА
— І чому ти такий затятий? — бурчав Малий. — Боюсь я цього льодівця. Кожен зламає собі зуби об нього.
Смок весело засміявся й звів очі на блискучого льодівця, що звисав над долиною.
— Зараз уже серпень, — заперечив він, — два місяці, як коротшають дні. Ти розумієшся на кварці, а я ні. От і шукай свою жилу, а я піду добувати їжу. Бувай. Повернусь завтра ввечері.
І пішов геть.
— Чує моє серце, що станеться біда! — гукнув Малий навздогін.
Але Смок тільки зареготав у відповідь. Він йшов вузькою долиною, іноді втираючи піт з чола. Ноги його приминали стиглу гірську малину та ніжну папороть, що її випестило сонце поміж латками криги.
Напровесні вони з Малий піднялись вгору Стюартовою річкою і довго кружляли в дикому хаосі гір та ущелин, шукаючи озеро Несподіванок. Всю весну й половину літа блукали вони даремно, і коли вже хотіли вертатися, перед ними раптом заблищало невловиме озеро з золотим дном, що вабило й дурило цілі покоління шукачів. Отаборившись у ветхій хижі, що її Смок знайшов ще за перших одвідин, вони зробили три відкриття: по-перше, важкі самородки товстим шаром укривали дно озера; по-друге, золото можна було б дістати в мілких місцях, якби не смертельно холодна вода, і, нарешті, осушити його неможливо самим, та ще й під кінець короткого полярного літа. Знаючи, що тяжкі шматки золота не могли піти далеко за водою, вони почали розшуки головної жили. Вони перейшли великий льодовик, що звисав над південним берегом, і заглибились у заплутаний лабіринт маленьких долин та ущелин, якими тепер або колись найпримхливішими шляхами збігали в озеро гірські річки, а не витікали з нього.
Долина, якою йшов Смок, поступово ширшала, але в самому низу сходила нанівець поміж двома крутими стінами і третьою, глухою, яка стояла впоперек. Тут, в уламках цієї розбитої скелі, струмок зникав, знаходячи, очевидно, собі шлях під землею. Смок виліз на скелю і побачив під собою озеро. Дивно: це озеро не було синє, як інші гірські озера, його яскраво-зелений, наче пав"ячі пера, колір свідчив, що воно мілке. Значить, його можна осушити. Навкруги вставали гори з крижаними верхів"ями, найхимерніших форм і обрисів — дикий камінний хаос, земля, що пішла шкереберть, як на гравюрах Доре. Все це було так казково і фантастично, що Смоку навіть здалося, ніби перед ним не частина нашої розумної планети, а якийсь космічний гротеск. В ущелинах була сила льодівців, здебільшого маленьких, і, коли Смок роздивлявся навкруги, один з них, на північному березі, з грюкотом обірвався й розсипався на друзки. По той бік озера Смок побачив кілька сосен та маленьку хижу. Здавалося, туди не більше як півмилі, але він знав, що не вбереш і в п"ять. Смок глянув уважніше і помітив дим, що йшов з димаря. «Отож, хтось зробив несподіванку, знайшовши озеро Несподіванок», — подумав Смок і, повернувши на південь, почав дертися на крутий схил.