Та Лондона тим часом найменше непокоїли його літературні «невдачі». Адже якраз тоді, коли на обріях Америки видимо запалала революційна заграва, він уперше відчув себе солдатом багатомільйонної армії робітничого класу. Хоч як лютувала поліція, несила їй було втихомирити бурю, що здіймалася в країні: мужньо чинячи опір штрейкбрехерам та федеральному військові, страйкували героїчні металурги Гомстеда, оголосили страйк залізничники, облишили роботу робітники вагонобудівних заводів, а до Вашінгтона стікалися з усіх кінців країни тисячні колони безробітних із надією, що конгрес, зачувши про їхні злигодні, заопікується ними та знайде для них роботу.
До одної з таких голодних «армій» безробітних, що йшла під проводом колишнього складача з друкарні, а тепер «генерала» Чарлза Келлі, і пристав 6 квітня 1894 року вісімнадцятилітній Джек Лондон. Трохи більше місяця пробув він у поході, тоді відстав від нього й подався тинятись шляхами Америки, шукаючи роботи.
По довгім часі, в 1907 році, Джек Лондон розповість нам у збірці нарисів «Дорога», як із своїми випадковими товаришами, такими самими волоцюгами, обходив та об"їздив він уздовж і вшир величезну знедолену країну. Вдень їх пекло сонце, вночі вони спали просто неба, чіпкий передранішній холод судомив їх. Та й ці злигодні не могли злякати волоцюг. Виштовхнуті суспільством, нараз чужим і ворожим, переслідувані поліцією, вони ішли й ішли, шукаючи своєї долі. Та щастя, мов жар-птиця, все вислизало з рук.
Говорячи про «романтичну пору блукань» Лондона, слід пам"ятати, що «пошесть» волоцюзтва, яка охопила наприкінці сторіччя Америку, з соціального боку була не тільки прямим наслідком економічного катаклізму: коренилась вона ще й у тій традиції масових переїздів, що без неї неможливе було б освоєння заходу країни. Та з ідеологічного погляду то була також і одна з форм народного протесту проти фальшу й цинічності філософії «суспільного оптимізму», проти брехливої прагматичної моралі.
Період поневірянь, розкривши перед Лондоном ще незнаний бік американської дійсності, став для нього не просто «університетом» життя, але й поважним чинником у формуванні світогляду. «Я опинився на дні, у прірві, у відхідну людства, в задушному льоху, на смітнику нашої цивілізації, — писав Лондон 1906 року, згадуючи дні своїх мандрів. — Збурений, я почав думати, і наша складна цивілізація постала переді мною в усій своїй голій простоті. Все життя зводилося до питання про їжу й житло. Щоб добути житло та їжу, кожен що-небудь продавав. Крамар продавав взуття, політик — своє сумління, представник народу — не без винятків, звісно, — народну довіру; і майже всі торгували своєю честю. Жінки — і пропащі, й доброчесно-шлюбні — ладні були торгувати своїм тілом. Усе було товар, і всі люди — продавці й покупці. Робітник міг запропонувати лиш один товар: свої м"язи. На честь його на ринку не було попиту. Він міг продавати тільки силу своїх м"язів».
Коли Лондон повернувся до Окленда, в ньому з новою силою прокинулась та пристрасть до читання, що зайнялася ще змалку. А втім, любов до книжки ніколи й не покидала його. Навіть у найтяжчі для Джека часи душу йому гріли натхненні сторінки чудового американського романтика Вашінгтона Ірвінга, перейняті любов"ю до людини оповідання Френсіса Брет-Гарта, героїчна епіка Германа Мелвіла. Але тепер, коли Лондон спізнав глибину суперечностей, що роздирали Америку, він прагнув насамперед знайти в книжках відповідь на пекучі питання: куди прямує його країна, хто винен у злигоднях його народу, якими засобами домагатися перебудови суспільних відносин. За розмірно недовгий час Джек Лондон перечитав твори соціалістів-утопістів: Оуена, Фур"є, Сен-Сімона, Бабефа, Прудона. Потім жадібно вхопився за «Комуністичний маніфест», що відтоді на довгі роки став бойовою програмою його життя.
1895 року Лондон вступив до Соціалістичної робітничої партії Америки, що згуртувала численні соціалістичні групи, розпорошені по країні. Цій партії, що охопила своїм впливом сотні тисяч американських робітників, пощастило налагодити видання багатьох журналів та газет і виховати цілу армію агітаторів. У Каліфорнії одним із таких агітаторів виявився Джек Лондон.
Пропагандистську діяльність Лондон поєднував із навчанням у середній школі, куди вступив одразу після повернення до Окленда, а згодом і в університеті, що його, правда, кинув уже після першого семестру. При тім, хоч яке було насичене іншими клопотами Лондонове життя в ті роки, він завше находив час і для літературної праці. В шкільному журналі «Егіда» з"явилася низка Лондонових статей та оповідань, що в них уже відчувалася рука щирого митця.
Однак думка, ніби творчий шлях Джека Лондона являв собою рівну висхідну дорогу, що неухильно вела його до висот реалізму, була б глибоко хибна. Насправді творчість американського письменника була явищем багато складнішим і суперечливішим: передові ідеї уживались у його творах із занепадними філософськими й соціологічними поглядами, могутні реалістичні герої — з фальшивими та прилизаними. Джек Лондон — автор не тільки «Любові до життя», «Залізної п"яти», «Мартіна Ідена», а й «Сина вовка», «Багряної чуми», «Бунту на «Ельсінорі». Суперечливість Лондонової творчості багато в чому зумовлена певною «двоїстістю» його світогляду. Лондон стихійно прийшов до марксизму, однак поряд із тим зазнав впливу соціології Спенсера, філософії Ніцше, об"єктивно ворожих революційним, інтернаціоналістським Марксовим заповітам. Переконаний супротивник будь-якого расового гноблення, Лондон водночас під безпосереднім впливом того ж таки Спенсера, а також хибно сприйнятого Кіплінга, визнавав подеколи тезу про споконвічний поділ людства на вищі й нижчі раси, нібито нездатні переступити расовий бар"єр. Засуджуючи сваволю колонізаторів, він іноді все-таки прагнув естетично обгрунтувати вже віджилу легенду про «тягар білої людини», про її «цивілізаторську місію». Заперечуючи буржуазну дійсність, він у низці своїх творів через трагічну аберацію мистецького зору протиставляв ницій прозі буржуазного буття не стільки творчі ідеали класу, що йде в авангарді людства, скільки індивідуалістичну мораль «надлюдини».
Всі ці суперечності — правда, в зародковому стані — можна було розглядіти вже в північному циклі Лондона, у творах, що естетично узагальнили все побачене й передумане під час подорожі на Аляску в 1897–98 роках. Лондон не забагатів на Алясці: шлях до Золотого руна перепинили йому спершу грізна полярна зима, а потім, навесні, невблаганна кара Півночі — цинга. Важко занедужавши, Лондон повернувся в Штати. З порожньою кишенею — навіть за переїзд довелося відробляти тяжко, — зате з багатющим скарбом життєвого досвіду, що згодом дозволив йому домогтися в своїх творах великої мистецької вірогідності.
Біла Тиша снігових неокраїх рівнин… Арктичні простори, осяяні непевним світлом марного сонця… Діти морозу — індіяни, що обстоюють свої предковічні звичаї, свій лад життя в нерівному бою з аргонавтами XIX сторіччя, непроханими зайдами з Сонячної Країни — всі ці сторінки героїчного літопису Півночі, що розкривав їх нам Джек Лондон, реалістично відбивають «клондайкську епопею» Сполучених Штатів.
Цей фронтьєр, цей останній кордон Америки, вже не міг відродити ілюзії класового миру й гармонії. В погоні за золотом, знайденим 1896 року на Алясці, в той необжитий край ринули незліченні потоки шукачів щастя. Їх споріднювала романтика відважної розвідки диких просторів, єднала героїка боротьби з ворожою природою, що її перемогти можна було, тільки спираючись на дружню руку; та як часто все те зникало, щойно дійдеться до поділу здобичі, придбаної ціною нелюдських зусиль і злигоднів! Згасала любов, розвалювалася дружба, не існувало нічого, опріч нестямної жадоби збагачення, опріч дорогоцінних унцій, намитих у золотоносному піску. І серед людей, нібито об"єднаних спільною метою, не зникали разючі соціальні контрасти: там, загублені в крижаній пустелі, сильні духом ставали до двобою зі смертю в ім"я незліченних скарбів природи, а за яку сотню миль від них — зимові табори шукачів золота, навіть цілі містечка, на взірець увічненого в Лондонових творах Доусона, обростали шумовинням капіталістичної цивілізації — лицарями азарту, шулерами, спекулянтами всіх мастей, продажними жінками, урядовцями, що наживалися на топтаних під ноги законах… Але й серед тих покидьків, у вирі того брудного, продажного, розбещеного життя Лондон не втрачав віри в людину. «Не знаючи жодного бога, — казав Лондон, пояснюючи напрямок своїх творів, — я зробив з людини об"єкт свого поклоніння. Звичайно, я встиг дізнатися, як низько вона може впасти. Та це лиш підсилює мою пошану до неї, бо дає змогу оцінити ті висоти, що їх вона досягла».
Започаткувало північний цикл Лондонових творів оповідання «За того, хто в дорозі», надруковане в січні 1898 року в журналі «Оверленд манслі». Персонажі цього першого оповідання — Мелмют Кід, Бетлз, Белден — носії тих людських вартостей, що не даються виміряти їх унціями золотого піску. Адже ж тим і цікаві позитивні герої раннього Лондона, що «золота лихоманка» ніколи не спроможеться отемнити їм розум, бо для них шукання золота на берегах далекого Юкону — це не так щабель до збагачення, як спроба обстояти тут у двобої з природою ту людяність, що над нею там, на батьківщині, в країні повалених ідеалів, нависла смертельна загроза.
Цей сповнений глибокого соціального змісту конфлікт найвиразніше розкрито в прекрасному Лондоновому оповіданні «Північна Одіссея». Мелмют Кід, здавшись на благання незнайомого індіянина, позичив йому на слово честі п"ять фунтів золота. І індіянин не зламав слова. Тяжко зранений, терплячи холод і голод, добивався він безкраїми снігами, холодною млою полярної ночі до освітленого віконця самітної хатини, щоб повернути свій борг — торбинку золотого піску. І ось, зібравши рештки життєвої сили, він розказує перед смертю сумну повість своїх поневірянь…
Аж «край світу», на далеких Алеутських островах серед крижаного моря, народився він. Син ватага акатанців, мешканців краю тюленів та видр, він, Наас, сам став би ватагом свого невеликого народу, коли б не ці білі приходні, сини Півдня. Один із них — Аксель Гундерсон, велетень із жовтою гривою на голові й очима барви глибоких вод, — за правом дужого забрав у Нааса його наречену Унгу і завіз на кораблі з собою. А Наас подався за тим кораблем у незнані світи, щоб повернути собі Унгу та помститися на кривдникові. Мов мале човенце рибалки в полоні у вітрів, мандрував він, гнаний долею, від селища до селища, від міста до міста, з країни до країни і, нарешті, наздогнав Гундерсона й Унгу на диких берегах Юкону, в краю, де добувають золото. І саме золото, та невтоленна захланність до золота, що повнила Гундерсонове серце, дала Наасові нагоду довгожданої помсти. Невпізнаний, він найнявся до Гундерсона за собачого погонича. Знаючи добре, що Гундерсонові ніщо, навіть видима смерть не перепинить шляху до жаданої здобичі, він привів його до багатої золотої жили, що таїлась у неприступному проваллі, де впереміш із кістками, всипане прокляттями, лежить золото, що його людям не судилося винести звідси… Нічого не зміг винести й Гундерсон: Наас потай знищив усі запаси харчів, і володар незліченних скарбів помирав голодною смертю. Гундерсон загинув, мусив загинути, бо золото перетворилося для нього на бездушний фетиш, на фальшивого ідола.
Художньо узагальненим символом, що в ньому розкрито естетичну необхідність Гундерсонової загибелі, стає хатина, куди привів Наас свого ворога, — покинута хижка на дні провалля, що ховав в своїх золотих рудах скарби, багатство, владу, — все те, до чого зводився зміст життя гундерсонів усіх часів: «То була вже стара хатина, — розповідає Наас, а нам чути схвильований авторів голос, — бо люди помирали в ній на самоті в різні часи. Ми на шматках березової кори прочитали їхні останні слова й прокльони. Один помер з цинги; другому товариш пограбував останню їжу й порох і зник; третього понівечив ведмідь; четвертий пробував полювати, але все одно помер з голоду. Кінець прийшов усім: вони не могли покинути золота й помирали біля нього, кожний своєю смертю».
Нехай Гундерсон скінчив своє життя так, як і ті шаленці, не лишивши по собі нічого, крім нікому не потрібного золота; земне правосуддя не має ні часу, ні охоти дошукуватися причин і наслідків. Воно знатиме одне: Наас винен Гундерсоновій смерті (адже він, дивак, сам до того признався). І не далі як завтра капітан Констентайн закує йому руки в кайдани, а ще за кілька днів неміцна нитка його життя урветься. Людина, що втомилася жити, внайде вічний сон у зашморзі, спритно затягненому в неї на шиї. Так велить закон, закон білої людини!
Та Мелмют Кід — і тепер уже його голос цілком зливається в авторовим — ставить під сумнів справедливість цього закону: «Цить! Є речі понад нашу мудрість і справедливість. Хіба ми можемо сказати, хто тут винний, а хто ні? Не нам про це гадати».
«Не нам про це гадати». Спираючись на таку кінцівку оповідання, деякі дослідники звинувачують Лондона не тільки в умисне нейтральному ставленні до своїх героїв, а навіть у якихось особливих симпатіях до хижака й пірата Гундерсона. Ці звинувачення видаються нам зовсім безпідставні. В «Північній Одіссеї», як і в більшості оповідань північного циклу («З рубцем на щоці», «Нерозв"язна загадка», «Незабутнє», «У далекій країні», «Тисяча дванадцяток» та ін.), Лондон — не пасивний споглядач, а суворий суддя. Всі симпатії його на боці Наасовому, а в образі Гундерсона лише знайшли естетичне втілення схвильовані роздуми Лондонові про те, як сліпе схиляння перед богами Золота й Влади вбиває людські вартості навіть у серці в того, хто народився велетнем. Аксель Гундерсон не ніцшеанець і навіть не ніцшеанський герой. І попри Лондонове замилування в цій людині, «що в її жилах тече сильна кров», письменник знаходить психологічно обгрунтовані засоби виразно розмежовувати Гундерсона — людину й Гундерсона — соціальний тип.
Особливе місце в оповіданнях північного циклу посідає тема аборигенів. Трактуючи її, Лондон спирався на благородні традиції американської прогресивної літератури XIX сторіччя. Ще 1826 року Фенімор Купер гірко писав про те, як під натиском білих завойовників індіянські племена, що колись неподільно володіли землями своєї країни, «зникали, наче це осипалось листя в їхніх рідних лісах під подувом зимового вітру». А за кількадесят років, на грані двох сторіч Джек Лондон розповів нам у своїх північних оповіданнях про агонію останньої парості індіянського люду, що став, як сумно відзначив американський публіцист С. Сміт, «жертвою страхітливої хвороби, відомої в історії під назвою «Fevra Aura» — «Золота лихоманка».