Імбер щось пробубонів і підійшов впритул до Емілі Тревіс. Він уважно й пильно оглянув її всю, з голови до п"ят. Найбільше його зацікавило її шовковисте каштанове волосся і рум"янець на щоках, вкритих ніяшим пухом, як крильця метелика. Він обійшов навколо неї і оглянув її так, немов перед ним був який кінь або човен. Випадково її рожеве вушко опинилось між його поглядом і променем призахідного сонця і, спаленівши, стало зовсім прозоре. Він спинивсь і довго дивився на нього. Потім уважно приглянувся її голубим очам, знову щось пробубонів, поклав долоню на руку дівчині трохи нижче плеча, а другою своєю рукою зігнув її в лікті. На лиці йому відбився подив і огида, і з презирливим бурчанням він випустив її руку. Вимовивши кілька горлових звуків, він став до дівчини спиною і звернувся до Дікенсена.
Дікенсен його не зрозумів, і Емілі Тревіс засміялась. Імбер похмуро повертався то до Дікенсена, то до дівчини, та вони обоє тільки головами хитали. Він уже хотів був іти собі, коли дівчина раптом скрикнула:
— О, Джіммі, ходіть сюди!
Джіммі перейшов вулицю. Це був високий, дебелий індіянин, одягнений за модою білих людей, із сомбреро на голові, як у королів Ельдорадо. Він заговорив з Імбером, запинаючись і наче давлячись кожним звуком. Джіммі був з племені сітків і погано знав говірки тих індіян, що жили в глибині країни.
— Він Біла Риба плем"я, — пояснив він каліченою англійською мовою, звертаючись до Емілі Тревіс. — Я розумій його не дуже добре. Він хоче бачити головний білий начальник.
— Губернатора, — підказав Дікенсен.
Джіммі ще поговорив з чоловіком із плем"я Білої Риби, і обличчя його споважніло: знати було, що він дуже збентежений.
— Я гадай, йому треба капітан Александер, — пояснив Джіммі. — Він каже, що вбив білий чоловік, білий жінка, білий хлопчик, що він убив багато білий чоловік. Він хоче вмирати.
— Мабуть, божевільний, — зауважив Дікенсен.
— Як ви сказали? — спитав Джіммі.
Дікенсен показав пальцем на голову й покрутив ним.
— Може, може! — відповів Джіммі і повернувся до Імбера, що весь час вимагав найголовнішого серед усіх білих людей.
До них підійшов полісмен з кінної поліції (у Клондайку вона була спішена). Йому передали Імберове бажання. Полісмен був плечистий, кремезний юнак з сильними стрункими ногами, зростом на півголови вищий навіть за Імбера. У нього були сірі очі з холодним, рішучим виразом, і тримався він з тою свідомістю своєї сили, що переходить у спадковість і виховується традицією. Те, що полісмен був надзвичайно молодий, майже хлопчисько, і його ніжні щоки могли б зашарітись так само легко, як у молодої дівчини, ще більш підкреслювало його мужність.
Імбер тепер дивився на полісмена. Вогник спалахнув у старого в очах, коли він глянув на шрам від шаблі на лиці в полісмена. Своєю висхлою рукою він доторкнувся юнакові до стегна і погладив його м"язи, що випинались на нозі. Він постукав пальцями йому по грудях, помацав і притиснув м"язи, що вкривали, ніби панциром, плечі полісменові. До їхнього гурту пристали цікаві перехожі — дужі золотошукачі, горяни, пограничани, — усе діти довгоногої і плечистої раси. Імбер перебігав очима з одного на іншого і потім щось голосно сказав мовою племені Білої Риби.
— Що він каже? — спитав Дікенсен.
— Він каже, що всі, як один, як цей полісмен, — переклав Джіммі.
Маленькому Дікенсенові — він же був низький на зріст — неприємно стало, що він спитав про це при міс Тревіс. Полісмен пожалів його і поспішив затерти ніякову паузу.
— Я гадаю, — сказав він, — що, може, щось і є в його словах. Краще я заведу його до капітана, хай він розпитає. Скажи йому, Джіммі, щоб він ішов за мною.
Джіммі знову став дивитися, а Імбер у відповідь щось пробурчав задоволено.
— Спитайте його, Джіммі, — втрутилась Емілі Тревіс, — чого йому треба було, коли він брав мене за руку? І що він тоді сказав?