— Дитина ростиме, не відаючи нічого поганого, аж одного дня їй люди кинуть в обличчя страшне слово…
— Ох, боже мій! Боже мій!
Грейс голосила на підлозі. Священик зітхнув і підвів її на ноги. Вортон кинувся до неї, та вона порухом спинила його.
— Не підходь до мене, Клайде! Я вертаюся. Сльози котилися їй по обличчю, але вона не втирала їх.
— Після всього?! Ти не підеш! Я тебе не пущу!
— Не зачіпай мене! — Вона затремтіла й відступилася назад.
— Ні! Ти моя! Чуєш! Ти моя! — вигукнув Вортон, а потім напався на священика: — І що з мене за дурень, дозволити вам ляпати казна-що! Дякуйте своєму богові, що ви духовна особа, а то б я вам… Що, скористалися своїм панотцевим правом? Ну, а тепер ідіть геть з мого дому, а то я можу забути, хто ви!
Панотець Рубо вклонився, взяв її за руку й рушив до дверей. Але Вортон став на дорозі.
— Грейс! Ти казала, що кохаєш мене?
— Казала.
— І тепер кохаєш?
— Так.
— Скажи ще раз.
— Я кохаю тебе, Клайде, кохаю.
— Ну що, панотче, — гукнув він. — Ви чули, що вона казала, і все ж ведете її назад, де її чекає пекло, де їй доведеться щохвилі брехати своєму чоловікові?
Але панотець Рубо раптом уштовхнув жінку до другої кімнатки й зачинив двері.
— Цитьте! — прошепотів він до Вортона, недбало сідаючи на стілець. — Пам"ятайте, що це задля неї! — додав він.
В хатині аж загуло від брутального стуку в двері, клацнула клямка, і ввійшов Едвін Бентам.
— Ви не бачили моєї дружини? — спитав він, як тільки привітався.
Дві голови хитнулися, що ні.